– Зважилися на такий крок, – розповідає жінка, – заради малолітніх дітей – Гіті на той час було десять, а Софійці сім років. У нас не було ні документів, ні грошей, добиралися 18 днів, і дуже багато пережили за цей час.
Важко було починати нове життя на новому місці, не маючи власного житла. На перших порах їх прихистила сестра чоловіка Тетяна. На роботу не могли влаштуватися, бо не мали документів.
Здавалося б, так недалеко і до відчаю. Але допомогла влада. За сприяння тодішнього голови райдержадміністрації Г.М. Заболотного родині було надано житло в Кидрасівці. За допомогою Григорія Михайловича було виготовлено й документи – паспорти, свідоцтва про народження. Діти пішли до школи, батьки отримали роботу в місцевому господарстві, словом, життя поступово налагоджувалося.
Збігли роки, вже й донечки повиростали, обзавелися своїми сім’ями. Старша мешкає в обласному центрі, працює і заочно навчається. Молодша з сім’єю проживає у сусідній Романівці. Вже чотирьох онуків – двох хлопчиків і двох дівчаток – мають Віктор і Натела. Не так давно вони придбали у Лісничому власне житло. Натела нині не працює, а її чоловік на заробітках.
– Ми тепер на ноги стали, все добре, – каже Н.В. Есебуа. – Хата є, одяг є, їсти є що, а багатство нас не цікавить – аби були сили.
За 18 років вони жодного разу не побували на своїй історичній батьківщині, не приїжджали до них і брати та сестри. Правда, одного разу їх провідала племінниця з чоловіком.
– Звісно, скучаю за родиною, – каже Натела, – хочу нарік поїхати додому. Але ми вже привикли жити тут, де так гарно і щирі, добрі люди.
Україну я теж вважаю своєю Батьківщиною
вранці -2…-4° 
