Син землі

РОДОМ З ДИТИНСТВА

…Побачив світ Григорій Заболотний у досить-таки віддаленому від районного центру, на краю Вінниччини, не дуже великому селі Кидрасівці, примітному хіба що тим, що тут «півні співають на три області». Бо ж неподалік збігаються докупи ще й Одещина та Кіровоградщина. А за якихось кількадесят кілометрів ще й Черкаська область.

– Гришо, вставай, уже корову пора гнати пасти! – цей вимогливий, але рідний мамин голос розбивав на друзки міцний хлоп’ячий сон.

– Мамусю, ще трішечки, ще крапелиночку, – пробував малий хоч на крихту продовжити нічне блаженство, щоб додивитися цікавий сон.

– Ні, синку, – мати була невблаганною, – треба! А якщо хочеш удосвіта не вставати, то якщо підеш у школу, маєш добре вчитися… І малий Гриша разом з однолітками і трохи старшими за них пастушками гнали череду на пасовисько. І так їм легко і гарно було під високим ранковим небом, серед безмежних полів, вони відчували себе маленькими частинками великого світу.

Так склалося, що оцій його дитячій мрії – поспати досхочу – не судилося здійснитися. Бо все подальше життя мусив рано вставати і пізно лягати.

У родині Михайла Івановича та Марії Никифорівни (у селі казали – Кифорівни) Заболотних було п’ятеро дітей. І всіх змалку привчали до праці, ніхто не байдикував, кожен мав свої обов’язки по домашньому господарству. А на великі свята – Різдво чи Великдень, яких дуже чекали, були раді нехитрим подарункам – новим штанцям чи плюшевому костюмчикові.

Ще закарбувалося у пам’яті, з яким нетерпінням чекали весни, щоб нарешті скинути оті остогидлі, важкі, як пудові гирі, кирзові чоботи, взути черевики і пробігти по щойно протоптаній під тинами стежині… Була в хлопчини ще одна мрія – удосталь напитися отого солодкого грайливого ситра і поласувати смачними пряниками.

З часом оті нехитрі дитячі мрії відійшли, а їх місце зайняли цілком конкретні думки про те, як знайти своє місце в житті, який шлях обрати, яким бути. І тут Григорієві стали у пригоді уроки діда по мамі – Никифора, сучасною мовою кажучи, людини неординарної, високоосвіченої. Офіцер царської армії, учасник першої і другої світових воєн.

Свого часу він працював начальником рудника, а в його підпорядкуванні було дванадцять тисяч чоловік. Потім – служив у банках. Було йому про що розповісти онукам.

Коли Григорій став агрономом, дуже тішився і казав: «Агроном – це хазяїн. Він завжди буде із хлібом – і людей годуватиме, і сам ніколи не залишиться голодним».

Втім, могло так статися, що життя повернуло б хлопця на інший шлях. Та, напевно, так було запрограмовано, щоб випускник сільської восьмирічки не вступив у Вінницький будівельний технікум. І саме той факт, що він не пройшов за конкурсом, був одним із чинників того, що Григорій Заболотний став відомою особистістю, людиною, знаною не лише в області, а й за її межами.

Повернувшись додому, хлопець пішов навчатись у дев’ятий клас Михайлівської школи, але відчув, що потребує більших знань, ніж йому дають. Тому склав екстерном іспити за 9-ий клас і вступив до Верхівського сільськогосподарського технікуму. Вибір був зумовлений банальною причиною – цей заклад порекомендував двоюрідний брат, який його закінчив. Та Григорія і самого тягнуло до землі, до поля, бо почувався тут у своїй стихії. Зрештою, саме в технікумі познайомився він із своєю майбутньою дружиною Наталею, яка згодом більше двох років чекатиме його з армії, народить двох прекрасних дітей, буде справжньою берегинею сімейного вогнища.

«ВОСЬМИРІЧКА» У МИХАЙЛА ГИРБИ

Починався трудовий шлях нашого земляка у селі Пологи Теплицького району, де працював агрономом бригади і виконував обов’язки помічника бригадира. Згодом – робота в Комарівці того ж району, потім служба в армії, вступ до Уманського сільськогосподарського інституту, одруження, перехід на заочну форму навчання. І нарешті – повернення у рідний район. Хотілося поближче до рідного дому, батьків. Прислухаючись до мудрої поради досвідчених фахівців, не пішов у славнозвісну Шляхову («Там тебе з’їдять!»), а у Флорино не було вакансій. Залишилося одне Лісниче. Прибув сюди саме в той момент, коли тривав наряд, і суворий та вимогливий голова Михайло Степанович Гирба роздавав вказівки, з кабінету чулися розмови на підвищених тонах. Але коли зустрілися, то керівник виявився напрочуд комунікабельною, ерудованою і справедливою людиною. А головне – знаючим фахівцем.

Саме в Лісничому Григорій Михайлович Заболотний проходив ту школу, яка загартувала його на все подальше життя. Господарство було великим – майже шість тисяч гектарів землі. Крім Лісничого, ще й бригадне село Вовчок. І молодий агроном по захисту рослин, а згодом головний агроном колгоспу щоденно обходив пішки, об’їжджав підводою, пізніше – мотоциклом усі поля, довідувався до кожного агрегату. Не було жодного клаптика землі, де б не ступала його нога.

Звісно ж, доводилося вставати ще раніше, ніж у дитинстві, нелегко було, але не скаржився, бо розумів, що саме він відповідальний і за врожаї, і за людей, які ці врожаї вирощують. Досить часто доводилося і самому сідати за трактор, разом з іншими спеціалістами забезпечувати технологічний процес виробництва. Саме тут, у Лісничому, він пройшов таку школу, яку ніякі технікуми та інститути не замінять. Після Гирбиної «восьмирічки» вже не страшно було йти на будь-яку іншу роботу. І тодішні керівники району не помилились, коли рівно тридцять років тому ще молодого, але вже досвідченого Григорія Заболотного було призначено головним агрономом районного управління сільського господарства, а згодом – і начальником. І саме на цих посадах знадобилися уроки Михайла Гирби. Тільки об’їжджати й обходити довелося вже поля усього району. А їх на Бершадщині – аж 90 тисяч гектарів. І в кожному господарстві треба побувати, з усіма керівниками знайти спільну мову. До того ж, більшість із них – люди заслужені, з високими нагородами. Тож виконуючи свої функціональні обов’язки, одночасно навчався у ветеранів, переймаючи від них і знання, і досвід.

А вечорами знову сідав за книги. Читав і перечитував з олівцем у руках праці Прянишникова, Вавилова, Докучаєва… І, озброєний знаннями, почував себе впевненіше. Налагодив контакти з науково-дослідними інститутами. Бершадський район першим в області запровадив автоматичну систему управління, тут хліборобам першою серед інших районів прийшла електронна обчислювальна машина. Сюди їхали за досвідом з інших регіонів.

Власне кажучи, ця десятирічка (1982-1992) стала для Заболотного продовженням тієї школи, яку пройшов у Лісничому. Де б йому згодом не довелося працювати, Григорій Михайлович завжди із вдячністю згадує усіх, з ким разом робили одну справу.

НА ЧОЛІ РАЙОНУ

Коли Заболотному виповнилося лише сорок років, у його житті настав новий, ще більш складний період – у квітні 1992 року Григорій Михайлович був призначений представником Президента України в районі (для молодих читачів – ця посада аналогічна посаді сучасного голови райдержадміністрації).

І знову треба було починати все спочатку. Іншими словами, робити все, щоб тебе визнали. Обсяг роботи на новій посаді зріс у рази. Якщо на попередній опікувався лише аграрною галуззю, то тут треба було охопити все, довести, що ти не випадкова людина. Найскладніше було те, що настав період, дуже неспокійний у політичному плані, тривала зміна соціально-економічної формації.

Замість грошей з’явилися купони, але й за них купити було нічого. Почали зростати борги по пенсіях і зарплатах.

Найстрашніше, що люди зневірились. У всіх бідах звинувачували керівників на місцях.

Одного разу, коли Григорій приїхав до батьків у село, тато, Михайло Іванович, запитав його прямо: – Що ви робите з цими людьми, як ви можете?

– А що ж я роблю, тату, я вирощую хліб, дбаю про те, щоб вироблялося м'ясо, молоко… Я ж не приймаю ніяких політичних рішень.

– Я бачу, що ти вже став такими, як вони! Мене люди питають, що ж це воно буде. Твій Гриша там ближче до верхів, хай скажуть, чому нема грошей, а на той мізер, що маємо, в магазинах купити нічого. – І додав кілька крутих слів.

Мати при цьому лише мовчки плакала… Втім, поступово ситуація поліпшувалася. Незважаючи на труднощі, життя в районі тривало – у селах, крім того, що діяло основне виробництво, будувалися млини, крупорушки, олійні, пекарні. Прокладалися дороги. Спорудили цех по випуску мінеральної води, ковбасний, два горілчаних цехи… А ще тоді, при Заболотному, у районі з’явилися нова АТС, третя школа… Пам’ятним для Григорія Михайловича став 1994-ий рік, коли керівників району обирали усією районною громадою. Саме тоді за нього проголосували 98 відсотків виборців. Це була висока довіра, яка і окрилювала, і зобов’язувала. І тоді він усвідомив найголовнішу істину – нема посади для посади, є посади для людей. І визначив для себе головне кредо, яким керується в житті і яке час від часу повторює: – Якщо Бог і обставини дарували тобі якусь посаду, то це не для того, щоб хизуватися, а для того, щоб ти працював для людей, допомагав їм жити в цьому світі – з роботою, лікуванням, навчанням… Це прямий обов’язок керівника. І якщо він цього не розуміє – це трагедія.

Згодом керівників району знову почали призначати зверху, і це знизило їхню відповідальність саме перед людьми. Власне, все залежить від особистості: якщо керівник розуміє свою місію, то він робитиме все для людей. В іншому разі – для звіту перед вищими органами.

У ВІННИЦІ

Вже чотирнадцять років Григорій Заболотний живе і працює у Вінниці. В обласній держадміністрації він був спочатку заступником голови по сільському господарству, потім першим заступником. Це, по суті, найважча ділянка роботи, бо доводилося відповідати за все, очолювати різні комісії, у разі відсутності голови (а це було дуже часто) виконувати його обов’язки. І промисловість, і сільське господарство, транспорт, економіка, соціальні питання, кадрова політика… Губернатори приходили і йшли, а Заболотний, як та робоча конячка, тягнув воза. Якось підрахував, що працював із шістьма головами облдержадміністрацій. Та завжди залишався самим собою, відстоював свої позиції, які збігалися з інтересами людей.
Категорично відмовився переходити на посаду заступника міністра сільського господарства.

Найбільш продуктивною вважає для себе роботу на посаді голови обласної ради.

Саме в цей період у роботі різних гілок обласної влади склалося повне взаєморозуміння. І ці роки стали найбільш ефективними, була створена хороша (за словами Заболотного – класна) команда. До нього, як до старшого, дослухалися, і він сам також підтримував усякі розумні ініціативи. За цей період було зроблено чимало. Прокладалися і ремонтувалися дороги, будувалися нові підприємства, торговельні заклади. Почали створювати промислово-технологічні пояси в області, аби Вінницю зробити екологічно чистим обласним центром, і залучати до виробництва не тільки міських людей.

Як голова обласної ради, Григорій Заболотний дуже часто проводив виїзні прийоми громадян. Автор цього матеріалу не один раз був присутній на цих прийомах.

Їхньою особливістю було те, що Григорій Михайлович особисто знає дуже багатьох людей, відтак йому легше пройнятися їхніми проблемами, допомогти у їх розв’язанні.

Цікава деталь: Заболотний був єдиним в Україні головою обласної ради, який не мав особистої охорони, а за кермом їздив в основному сам.

Зараз він перебуває на викладацькій роботі – є проректором Вінницького національного університету з науково-педагогічної роботи, інноваційного розвитку та міжнародної діяльності. Одночасно професор, кандидат сільськогосподарських наук Григорій Заболотний завідує кафедрою ґрунтознавства, загального землеробства та агрохімії. Веде магістерський курс і в торгово-економічному інституті. До речі, професорське звання він одержав двічі – і в Росії, і в Україні.

Є автором трьох підручників.

Лекції Заболотного завершуються тим, що слухачі стоячи аплодують промовцеві. Як зізнався сам Григорій Михайлович, він зараз може більше уваги приділити науково-викладацькій діяльності, і це йому приносить велике задоволення. І звичайно ж, дуже багато він робить як депутат обласної ради, часто приїжджаючи на свій округ.

СІМ’Я Для нього це святе. Одне тільки засмучує, що не завжди мав час багато уваги приділяти своїм найріднішим людям. Уже багато років поруч з ним іде по життю Наталя Михайлівна. Проходила разом з ним Гирбину «восьмирічку», працюючи агрономом виробничої дільниці, по кормовиробництву, згодом і на інших посадах трудилася. Була в районі економістом по нормуванню праці, бухгалтером-ревізором. А у Вінниці, коли з’явився перший внук, невістка Ярослава навчалася якраз у медичному інституті.
Тож замість неї пішла в декретну відпустку.

Син Заболотних, тепер він уже Олег Григорович, закінчив Київський транспортний університет, Московську академію транспортників, аспірантуру, має ступінь кандидата наук. Викладає менеджмент в аграрному університеті. Одночасно є радником голови правління Української страхової компанії «Оранта» по чотирьох областях. Олегова дружина, Ярослава Олександрівна – лікар санаторію Військово-Повітряних Сил. Їхній син Сашко – семикласник 23-ої школи м. Вінниці. А молодша Оксана – п’ятикласниця.

Донька Заболотних Оксана закінчила факультет менеджменту, економіки і права вишу, в якому працюють батько та брат. Трудову біографію починала з рядової посади в обласному фінансовому управлінні. Згодом закінчила аспірантуру при НДІ регіональної економіки, стала кандидатом наук. Зараз вона доцент, доктор філософії, викладає в інституті менеджменту, адміністрування і права, що входить до складу аграрного університету. Разом із чоловіком Сергієм, керівником терміналу на митниці, виховують доньку Наталю, яка теж ходить у п’ятий клас.

Григорій Михайлович на завершення нашої розмови сказав: – Я вдячний Богові і долі, що в мене все склалося так, як є.

Маю чудову дружину, гарних дітей, хороших друзів. Усе життя роблю роботу, яка приносить задоволення не тільки мені, а й людям. Звичайно, непросто все складалося.

Скажімо, були проблеми із здоров’ям, але зуміли при допомозі добрих людей подолати хвороби. Відтак і сам при першій можливості прагну допомагати людям.

… Сьогодні у нього ювілей – шістдесят. Хотілося б якомога більше розповісти про нашого земляка, його справи. Але в рамках навіть чималого за обсягом матеріалу ніяк не втиснеш усе те, про що хотілося і про що треба було б розповісти. У ці дні земляки Григорія Заболотного зичать йому усяких гараздів, нових здобутків у праці та депутатській діяльності. З роси і води Вам, Григорію Михайловичу!

Федір ШЕВЧУК