Народився Михайло в Ободівці. А потім разом з батьком довелося переїхати в Бершадь, де пішов у школу і закінчив перший клас. Потім знову – переїзд. І Велика Киріївка стала селом його дитинства.
Жили за чотири кілометри від центру села, на узліссі. Тож до школи доводилося добиратися по-різному – велосипедом, на лижах і навіть верхи на коні.
Після закінчен ня восьмого класу вступив до Верхів ського сільськогосподарського технікуму на відділення захисту рослин. А потім – армія, служба у внутрішніх військах. Коли звільнився у запас, йому запропонували йти в міліцію в Бершаді, але відмовився. Мотив був таким: старший брат уже працює тут, тож якось молодшому не з руки. Бо приречений весь час перебувати у тіні старшого.
Тож пішов на найближче від дому підприємство – цукровий завод.
Починав свою трудову біографію із відповідальної посади – старшого кагатника, основним робочим інструментом його стали вила.
Так і відпрацював цілий сезон. І це була дуже добра трудова та життєва школа Щабель за щаблем піднімався по драбині трудової кар’єри – був майстром з активного вентилювання сировини, завідувачем бурякопункту, заступником головного інженера… Без відриву від виробництва здобув вищу освіту в Уманському сільськогосподарському інституті. І на нових посадах залишався самим собою – людиною відповідальною, сумлінною і справедливою. Тривалий час переймався проблемами підприємства як заступник директора із сировини та загальних питань.
Коли ж історія підприємства підійшла до завершення, він не міг з цим змиритися. І як депутат районної ради, і як небайдужа людина.
Та його не чули, точніше, не хотіли чути на сесіях та нарадах. А щоб менше «виступав», тодішнє керівництво направило його нібито на підвищення – директором господарствабанкрута у Михайлівку. Розрахунок був, розповідає Михайло Іванович, на те, що новий очільник не тільки не справиться з покладеним завданням, а й не буде мати часу, щоб втручатися у справи керівництва району.
Про те, яке господарство дісталося йому, свідчить хоча б такий факт: деякі поля не оралися тут декілька років! Не кажучи вже про розвалені ферми та інше. І ступив Кольченко на нову стежину. Це зовсім не було схоже на попереднє місце роботи. Бути керівником – робота важка, а ще важче здобути довіру людей, які вже давно зневірилися, бо на їх очах руйнувалося усе, що було надбано важкою працею не одного покоління. Як це йому вдавалося, нині навіть самому дивно, та за короткий час, згуртувавшись разом з колективом однодумців, зуміли підняти Михайлівку, знайти інвестора, належно організувати виробництво.
Але відчував, що не його це справа. Залишаючись жителем Бершаді, бачив, що в місті дуже багато проблем. Маючи за плечима вже не один рік роботи з людьми, подумав, що, можливо, він спробує змінити ситуацію на краще. І п’ять років тому вирішив балотуватися на посаду міського голови. Люди йому повірили і довірили.
Перша його каденція підтвердила сподіван - ня виборців. Лише один факт: якщо в обласному конкурсі по благоустрою міст ра йон но - го значення міська рада в 2006 році вперше зайняла друге місце, то всі наступні роки утри мувала перше, не став винятком і 2011-ий.
Голова вважає, що ці перемоги – заслуга усіх небайдужих жителів міста.
У непростий час очолив Кольченко громаду.
Не треба говорити про нестабільність та розбалансованість у системі державного управління, неувагу до проблем органів місцевого самоврядування і найболючішу проблему – відсутність належних коштів. Все це не може не позначитися на діяльності міської ради та депутатів. Та якщо захотіти щось зробити – це значить змогти.
Починав свою діяльність на новій посаді Михайло Іванович з освітлення вулиць, прокладання тротуарів, ремонту доріг, заміни старих водогонів. Особливу увагу приділив упорядкуванню кладовищ, яких у місті шість. Власне кажучи, ця робота продовжується й далі. Можливо, дещо повільніше, ніж хотілося б, але поступово місто змінює обличчя на краще. Про порядок мають дбати всі, не смітити на вулицях, не викидати відходи у лісосмуги, не ламати щити і знаки, взагалі не робити шкоди. А то як тільки хтось щось зламає чи потрощить, одразу ж звинувачують міську владу, мовляв, за чим дивиться. Та хіба ж так можна? Бо культуру поведінки, шанобливе ставлення до міста, де живеш, потрібно виховувати змалку.
Як син лісника, Кольченко не міг не приділити уваги озелененню міста. Адже дерева і декоративні кущі – це не просто краса, це ще й позитивна енергетика. Тож налагодили плідну співпрацю з держлісгоспом.
А скільки радості принесли найменшим жителям міста дитячі майданчики! Після того, як перший облаштували у скверику (його теж окультурили) в центрі, з’явилися ще вісім у різних куточках міста. Їх кількість зростатиме й далі. Дуже приємно, що самі жителі міста, побачивши, що у інших дворах облаштовуються майданчики, самі розпочинають встановлювати подібні і в своїх, часом і в невеликих двориках. Зроблене своїми руками краще зберігають, не ламають. Нині надійшло ще п’ять звернень про створення та облаштування місць відпочинку діток. Голова запевняє, що буде зроблено все можливе, аби батьки і дітки залишилися задоволеними.
На час каденції Кольченка місту випало відзначити 550-річний ювілей. Підготовка до свята і урочистості забрали в голови чимало нервів, та все вдалося на славу. Це можуть засвідчити всі, хто був на святі.
Мабуть, нема потреби називати ті проблеми, які щоденно перебувають у полі зору міського голови. Це і земельні питання, і забезпечення нормальної діяльності дитячих садків, функціонування котелень міста, які з роками через застаріле обладнання все важче утримувати, і необхідність постійно підтримувати належний порядок у місті, і десятки інших напрямів життя громади. Михайло Іванович зізнається, що не все вдається зробити, але рано чи пізно будь-яке питання вирішується. Нині головним завданням є розпочати та виконати до кінця 2011 року капітальний ремонт асфальтного покриття вулиць Леніна та Картвелішвілі, будівництво тротуару по Червоноармійській до Бирлівки та освітлення цього відрізку.
А тим часом знаходяться такі, які використовують будь-яку можливість засунути палиці в колеса. Отримавши чітку негативну оцінку від людей на виборах, вони тепер прагнуть елементарно помститися. Так, опозиція до влади має бути завжди, адже, як говорять, «в суперечках народжується істина», але вона повинна бути конструктивною, розумною й адекватною..
Міський голова не зважає на ці «комарині укуси», бо відчуває високу довіру людей, неоціненну підтримку вірних друзів, і впевнений, що йде правильним курсом. Роботи вистачає. Вже вдруге його обрали головою. І два рази відмовився від депутатства в районній раді, поступившись місцем іншому. Дещо розчарувавшись у політичних поглядах, на вибори, вийшовши із партії, в якій перебував, пішов позапартійним, адже знав, що для людей головне – це людина, до якої можна було б звернутися по допомогу в будь-який час.
…Не зчувся Михайло Іванович, як підійшов до того рубежу, який називають золотим. Звичайно ж, найперше його привітають найрідніші люди – дружина Валентина, син Олександр та брат Віталій. Почує він 19 вересня і чимало інших вітань. Будуть і подарунки. Та найкращий подарунок до ювілею він зробив собі сам. Точніше, разом з братом Віталієм.
Завалену камінням криницю вони реставрували, поставили біля неї столик, посадили квіти. У пам’ять про батька встановили ще й плиту із написом: «Криниця викопана у 1969 році лісником Кольченком Іваном Архиповичем. Реконструйована у 2011 році синами при допомозі держлісгоспу і жителів села Великої Киріївки».
Це – символ незнищенності людської пам’яті і вічне джерело життя.
Федір ШЕВЧУК
вранці -2…-4° 
