До цієї когорти належить і ветеран війни Степанида Олександрівна Гончарук, девізом якої із самого початку трудової діяльності стало: вірити, надіятись, любити й душею багатіти! Адже це те, без чого людина не може повноцінно жити і творити на землі. Це те, що дається кожному безкоштовно, а наявність таких скарбів у нашому розумінні та серці залежить від нас самих.
Важко уявити, звідки бралися на війні сили у Степаниди Олександрівни, яка після закінчення курсів медсестер у січні 1942 року вісімнадцятирічною дівчиною почала працювати у військово-санітарному потязі по евакуації поранених. Таких бійців було багато, а лікарів мало. Не тільки надавали медичну допомогу воїнам, але й морально підтримували. Доводилося прати і сушити пов’язки, бо бинтів не було.
Її фронтові дороги пролягли і через Ленінград, звідки їхали за пораненими через болота, часто під обстрілами. А під Краковом у 1944 році нашу землячку було поранено.
Однією з найперших і найдорожчих ратних нагород стала тоді для неї медаль «За бойові заслуги».
Демобілізувалася С.О. Гончарук у вересні 1945 року. Три десятиліття працювала медсестрою у Бершадській райлікарні.
Разом із чоловіком Леонідом Мойсеєвичем виховали двох дочок, радіє онукам. До бойових нагород, зокрема, ордена Вітчизняної війни, медалей додалися численні відзнаки за сумлінну працю. Зросла колишній військовий сержант і у званні – нині вона полковник медичної служби у відставці.
Степанида Олександрівна брала активну участь у хорі ветеранів міста, часто виступала у трудових колективах, школах. Вірити, надіятися, любити та душею багатіти – це про неї, про жінку-ветерана, нашу славну землячку.
Здоров’я Вам, добра, благополуччя, шановна наша Степанидо Олександрівно!
Віктор БАЛАН, член ради міської організації ветеранів України.
вранці -2…-4° 
