«Мені 56 років, 36 з яких прожила в парі з чоловіком і виховали трьох дітей, у яких вже власні сім’ї. Але два роки тому, після важкої хвороби, зупинилося його серце.
Старший син Руслан, який живе в райцентрі, нестерпні муки хворого батька за вісім місяців навіть не бачив, хоч і був проїздом за п'ять кілометрів від батьківської хати.
Лише в останню дорогу проводили його всі діти.
Потім почалося – Руслан почав претендувати на спадщину і написав про це відповідну заяву ще до півроку після смерті батька. Почалися суди, на яких запитували, чому інші діти не написали такі самі заяви. Та тому, що вони мали дати відмову, щоб я прийняла спадщину. А як і мене вже не стане, то щоб залишилося все на всіх трьох дітей.
Ніколи не думала, що з рідним сином будемо чужими, що він так поставиться до брата і сестри, які найближчі і найдорожчі. Чому б не поділитися з ними?
Невістка теж ніколи не подякувала за сина, а лише прощаючись мовила «спасибі».
Хоч, як на мене, дякувати батькам треба, коли вони ще живі. Невже земля дорожча за рідних? Який приклад він показує своїм дітям?
Уже два роки привозить належний документ і отримує половину паю. Іншу половину отримую я. Спадщину також неможливо оформити, бо діти відмови не дають – тому що так повів себе Руслан. А батько ж у всіх був один.
Я хочу, щоб люди прочитали цього листа і щоб такого, як у нас, не було більше ні в кого. Краще, щоб у родині всі любили один одного, дорожили ріднею, часто зустрічалися. Бо усі ми живемо під Богом і один раз на білому світі, тож щоб не було каяття.
Заодно хочу подякувати сусідам, рідним, друзям за підтримку у важку хвилину. А синові Русланові Бог свідок і суддя.
Дуже великий біль на серці, коли так діти ставляться до батьків».
Надія Олексіївна. с. Серебрія
вранці -2…-4° 
