Так відбулося знайомство, що несе відлік і донині. Прижилася. Розумів стан дружини Олександр Альбертович, боявся, щоб не сумувала, не жалкувала. Адже потрапила в Бершадь з м. Вижгорода і хоча він не місцевий, але все ж таки родом з Вінниччини. Та сумувати – не в правилах молодої жінки: швидко влилася в життя пилипонівської громади. Вона – регент церковного хору. Її спів зачаровує, пробуджує бажання стати кращим, досконалішим.
Дітей з російськомовних сімей навчила круковому співу, проводить безкоштовно заняття з цього виду мистецтва.
Мала можливість бути присутньою на такому занятті.
Голос Лілії Олександрівни вершить доброчинність, людяність. Тільки щира душею, гарна помислами людина може взятися за таку справу і відтворити мелодію душі.
Лілія Олександрівна дипломований працівник. Вона закінчила училище ім. Глієра, але своє навчання розпочала в Росії в м. Пензі, де проживала з сім’єю. Довелося опанувати лише І курс, а згодом на її життєвих зупинках були Вижгород, Київ. Працювала за спеціальністю – вокал, в Київському ансамблі «Божичі», займалася автентичним співом.
А попереду був спів в Наровгорському монастирі Пензенської області. Дивуюсь, що привело шістнадцятирічну дівчину в монастир? Ніби перехопивши мої думки пояснює: з цікавості поїхала з мамою (Валентина Міщенко – письменниця), адже туди їдуть всі паломники. Захопило, зачарувало оте тихе миротворче життя. А, можливо, матірігуменя вселила віру, прагнення, або Божа Благодать заполонила серце. Хто віда?!
Але жінка вважає твердо: запало до душі, а це головне. Ще згадує жінка, що ігуменя поставила її на крилос, де співають певчі. Ця місія в шістнадцять років дуже відповідальна, вона нею пишалася.
Тут же опанувала древню і мудру мову – слов’янську. Ось тут, в монастирі, було прийнято рішення: музика і релігія. Третього не дано.
Музикальна доля жінки склалась по-різному: в Росії хоровий народний спів, у Києві – сольний. Важко доводилося перелаштовуватися (російська манера – відкрита, а українська – більш закрита). Захопилася автентичним співом, брала участь у різних заходах, що проводилися в Києві, за кордоном. Особливо полюбляє Різдвяні святки, чомусь їй тоді згадується дитинство, запах куті, печива...
Заполонив її серце у цей час Успенський старообрядницький храм, що розташувався по вулиці Почайкінській, співом напоювала душу...
Розповідаючи, пересипає свою розповідь фактами історичними, згадує про хрещення Володимира.
Слухаю розповідь миловидної жінки і роблю висновок: не місце красить людину, а людина – місце.
Так, вона щаслива. В своїх прагненнях, клопотах, дітях, в задоволенні жити, як вона каже.
– На якій життєвій зупинці увійшов пасажир з ім’ям Саша? – запитую.
Усміхається, карі очі наповнюються теплом, як черешні, що досягли свого дозрівання, на устах – усмішка.
– Приємно поринути в спогади, – відмічаю про себе.
– Київ, конференція старовірів, – якусь мить мовчить і випалює радісно: «Саша».
... Тоді ж далекого травня, коли земля упивалася пахощами, дощ дзеленчав свою мелодію, на пропозицію Саші поїхати на роботу в Балту погодилась. Попрацювала регентом півроку (придивилася, як зазначає) і дала згоду на одруження. Потім молоду сім’ю направили в Одеську область (Приморське). Вдячне подружжя Павлові Глазову, голові Пилипонівської громади, що запросив у цю місцину Бершадщини.
Зараз її Саша – дяк, установщик, веде службу, а у вільний час, та, власне, який там вільний, він виконує ремонтні роботи, бо хоче, щоб його дітвора (а їх в сім’ї троє) мали і сучасні велосипеди, і цікаве лото, і ілюстровані книжки.
Ліплять свою оселю Гастелли, обживають, як ластівки навесні. Лише ластівки тимчасово, а вони ж назавжди, щоб і собі, і дітям...
І ще раз дивуюсь, донька відомої письменниці, перспективна співачка, якій пророчили велику сцену, і... Пилипонівка (яку зове рідною).
Але є в житті терези, які не можуть зважити почуття, відповідальність, гідність.
То що це? А, мабуть, просто – своя життєва дорога.
Світлана КОВАЛЬСЬКА, вчителька Бершадської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2, лауреат премії ім. В.Думанського.
вранці -2…-4° 
