Яланчани

Вже осінь листячко кида додолу, Курличуть в небі дзвінко журавлі.
Мене ж недоленька покликала додому Вклонитись низько рідній стороні.
Стою біля вікна й дивлюся в шибку, Як земляки мої кудись спішать, Обличчя рис вбираю, мов у губку, Роки розлук, як коні, все біжать.
Спішить весела дітвора до школи, І ранці на їх плечиках дрижать.
Іде степенно на роботу молодь, Машини-іномарки десь летять.
Затихло все. Аж десь біля полудня Парад повільний починають старики.
Донизу зігнуті і скручені додолу, З ціпком в руках крокують навпрошки.
Бо кожен крок – це мука неймовірна (а хліба й солі треба ж бо купить!), Руки покручені і пальці всі в мозолях, З хустинки вузлик, бо копійка там лежить.
Усі однакові, як від одної мами: Фуфайка й бурки, й тепла хустка теж!
Чому у всіх вас згаслий такий погляд, Чому той сум хлюпочеться без меж?
Отак живете з вечора й до рання, І день за днем проходить – проліта.
Де ж ваша молодість поділась, люди?
І силонька уже не та… В колгоспі, в буряках, на фермах Ви чесно заробляли трудодні.
Визбирували щастя ви до зерна – Там віддавали сили всі свої.
Хати ліпили з цегли чи із глини І проводи синам робили чималі, Дочкам – хати або й машини, Щоб не тікали з рідної землі.
Порозлітались діти та онуки В міста далекі, у чужі краї.
В хатах-палацах ви згораєте від скуки, Все нижче й нижче гнетесь до землі.
І довга, чорна ніч всіх вас закличе в спальню, Немов у казці, зблисне все життя: І голод в 33-ім й 46-ім, Війна і похоронки без кінця.
Все пережили, все перетерпіли, Здавалося б, нечистому кінець.
Але Чорнобиль так угризся в тіло, Що сплів смертельний і терновий всім вінець.
І чую з часом я, що того вже немає, Й тієї – теж, що гралися колись.
Хати на цілих вулицях, немов могили, Десь неполохані на коминах сичі взялись.
Так вимерло моє дитинство й юність, І зрілість вимирає вже давно.
І хто ж ще там залишиться на старість?
У кого ясне буде ще чоло?
Йде зміна поколінь, немов в шерензі, В ту ж саму воду ми не ввійдемо уже.
Хто з нас у смертному ряду стоїть на черзі, До кого смерть з косою вже іде?
… Низький уклін ровесникам стареньким, Ще нижче – матінці моїй – землі.
Ви вже пробачте вимушену зраду, О, як же гірко жити на чужій землі.
Та де б я не була і щоб я не робила, Я завжди з вами, рідні земляки, Забути вас й в чужині вже не сила: Яланець в серці моєму на всі віки!
Настасія ЧОРНЕНЬКА-ЖУРАВСЬКА, яланчанка, м. Трускавець.