На моє перше запитання, як він став священиком, отець Димитрій відповів,що вперше переступив поріг храму разом зі своєю бабусею. І це перше враження залишилося на все життя. Вже навчаючись у п’ятому-шостому класах, хлопець знав, що неодмінно стане священиком. Готував себе до служіння Богові і людям, допомагав батюшці у рідному селі Сапіжанці Шаргородського району. Згодом закінчив Одеську духовну семінарію.
Деякий час перебував у монастирі в Немирові. На той час, у 90-і роки, духовенства було не дуже багато, а приходів вільних чимало. Тож священик Дмитро разом з матушкою Жанною та дітьми йшов служити туди, куди його направляла церква. Голдашівка, Кидрасівка, Крушинівка, Чорна Гребля… Ось уже понад десять років він має приход у Великій Киріївці. Саме з цим селом пов’язане його становлення як священика і як громадянина. Хоча нелегкою була адаптація, село це досить складне, люди різні. По-різному ставилися до молодого священика, дехто насторожено, а деякі навіть пробували анонімні листи писати.
Та батюшка Димитрій навіть не читав їх, просто викидав, щоб не озлоблювати себе, щоб не провокувати появу недобрих думок.
Спокійно ставився до цього, на ту писанину не реагував, а прагнув знайти спільну мову з людьми. Прислухався до слів старших людей, намагався вчитися народної мудрості. Та й сам черпав науку життя і смирення з Божого слова.
Приїхали Димитрій і Жанна у Велику Киріївку і побачили, що роботи біля храму і в храмі їм вистачить на чимало років. І відразу взялися до справ. За рахунок церковної громади поставили іконостас, панікадило, аналой, престол, вівтар. Нарешті на церкві з’явилися дзвони, які обійшлися у 25 тисяч гривень, облаштували паркан, арку… Поставлено хрести при в’їздах в село з обох боків. Зробили ремонт і в хаті, де живуть. Вона не належить родині священика, але порядок тут потрібно підтримувати.
Добрим другом, наставником і порадником є для родини священика сусідка Федора Спиридонівна, людина не тільки поважного віку, а й глибокої мудрості. Вона часто навіть словом підтримувала молодого священика, і це діяло безвідмовно. Що не задумували – все здійснилося. Навіть криницю впорядкували біля церкви, щоб можна було освячувати воду на різні свята. А ще ж чимало потрібно зробити – належно облаштувати подвір’я, поставити дах на приміщенні церкви, вікна, перила біля сходів… Правда, не завжди на все це вистачає коштів, та люди йдуть назустріч, допомагають. Серед тих, хто допоміг найбільше – керівник ТОВ «Устянське» П.Г. Марущак, сім’ї Козірів, Кустрічів, Гродзенків, Нижників, Трачів… Із зусиль священика видно, що він прагне, щоб храм ставав духовно багатшим, щоб у ньому панувала не тільки зовнішня чистота, а й чистота душ у людей, які йдуть сюди молитися.
– У храмі, – каже отець Димитрій, – повинні панувати дух святий, мир, любов, взаємоповага. За це ми й молимося щодня, просимо милості у Бога.
Запам’яталися мені і такі слова священика: «Храм– це корабель, який веде наші душі до спасіння. І тримати цей храм і душі потрібно в чистоті».
На моє запитання, чи задоволений він службою в цьому селі, батюшка Димитрій відповів, що священик не повинен так ставити перед собою запитання. Він обрав колись свій шлях, а куди ця стежина заведе, залежить від владики, архієрея. Втім, з тону розмови я відчув, що для священика та його родини Велика Киріївка стала рідною, вони живуть турботами села, добре знають людей. А люди відповідають підтримкою, допомогою.
Найбільшою нагородою для священика є постійне збільшення кількості віруючих. Та особливо його радує, що стежину служіння Богові обрали молоді хлопці Григорій, Сашко, Сергій, які зараз навчаються у семінарії.
Час від часу йде отець Димитрій ушколу, спілкується з дітьми, розповідає про одвічні моральні цінності, долучає юних до безсмертного Слова Божого. І робить він це не з примусу, а з великої потреби власної душі. І за велінням Божим.
Тарас ДЕРКАЧ. с. Велика Киріївка
вранці -2…-4° 
