– Олександре Володимировичу, сільським головою ви вже дванадцять років поспіль. То чи були такі роки, коли
сільська рада не відчувала потреби в грошах?
– Був такий період – другий рік земельної реформи Президента Кучми. Тоді ліквідували колгоспи, і у відання сільської ради перейшли землі запасу та резерву. Ми їх здавали в оренду і, звичайно, мали надходження до бюджету. Ось тоді ми й справді виконували функції органу місцевого самоврядування. Без проблем купували вугілля для школи, допомагали людям, які потребували коштів на лікування тощо. І це при тому, що тоді сільський бюджет становив 24 тисячі гривень на рік! Сьогодні він «перевалив» за півмільйона. А заробітну плату працівникам бюджетних установ виплатити вчасно не вдається, завжди з перетяжкою у 3-4 дні, а то й тиждень.
– То, можливо, стане набагато легше після того, як ви самі «формуватимете» сільський кошторис?
– Коли нас, сільських голів, збирала Прем’єр-міністр у Києві, то всі дружно кричали «одобрямс» і плескали в долоні. Але ж альтернативної думки слухати ніхто не хотів.
Тоді говорили про те, що всі гроші, які ми отримуємо з району, будуть іти напряму з Києва. Ви собі це можете уявити, коли сільський голова приїжджає до міністерства і починає ходити по кабінетах, аби «вибити» якусь копійку. Нонсенс, бо нас навіть близько до тих кабінетів не підпустять. Тоді як з ра - йонною владою ми завжди можемо знайти компроміс.
– Але кажуть, що саме у районних бюджетах «сільські гроші» пропадають.
– Тобто, що їх там крадуть?
Такі заяви просто смішні, адже ще нікого не зловили за руку і не посадили. Це був такий собі передвиборний піар.
Дивитися на проблему сільського бюджету потрібно зовсім з іншого кута зору.
Так, ми можемо самі собі його сформувати, виходячи з власних потреб, і це добре.
Я ж не збираюся записувати, що мені потрібно 10 мільйонів на рік, і потім вимагати гроші, які не зможу використати. Щодо формули розподілу міжбюджетних трансферів, то й тут потрібно добре помізкувати. Бо якщо для великого міста, наприклад, вони можуть становити 0,8 відсотка (бо ж враховується кількість мешканців та кількість споживачів послуг), то для
Сумівки, напевно, треба множити на вісім, а для сусідніх
Кошаринців, в яких менше жителів, ніж у нас виборців, і на всі 12. Бо ж і в цьому селі має бути амбулаторія, дитячий садок, і лікар має до хворого приїхати.
– Сьогодні в сільському бюджеті «залишатимуть - ся» транспортний та екологічний податки, це збільшить ваші власні надходження.
– Середньозважений показник транспортного податку у мене три тисячі! Це хіба гроші? Який ремонт доріг я зможу провести, коли потрібно купити щебінь-асфальт, винайняти техніку, спеціалістів... Я он прочитав, що Вінниця має такого податку до 30 мільйонів, то там можна щось робити. Я більш, ніж переконаний, що запропоновані «полегшення» принесуть тільки проблеми, адже кожне село було і залишається дотаційним. З отих півмільйона сільського бюджету, про які я говорив, – лише 110 тисяч наші власні. І то іноді їх доводиться перекидати на витрати, на які держава недофінансувала.
Освіта, медицина, культура – завжди хоча б на 20-30 відсотків недофінансовується державою. То яке моральне право має держава з нас щось питати, якщо вона не виконує своїх зобов’язань? І це так рік у рік.
Дорогу підправити, медикаменти для ФАПу, фарба для ремонту школи чи дитячого садка – це все іноді треба ходити і випрошувати у підприємців. Хіба це повноваження сільського голови?
– Ну, а з місцевим сільгосппідприємством ви маєте якісь домовленості?
– Лише усні. Тепер доведеться підписувати угоду про соціальне партнерство. Бо з першого серпня за те, що він трактором прогорнув на вулицях сніг чи на сміттєзвалищі втрамбував відходи, а я йому не заплатив, то матиме він штраф не менше 200 тисяч гривень і ще «пришиють» корупцію. І ця соціальна угода лише для того, щоб прикритись буквою закону.
Спілкувалась Галина ЧОРНА.
«Вінниччина».
вранці -2…-4° 
