Серебрія перед вибором

Серебрійській сільській раді підпорядковане ще й село Березівка, де до речі, проживає сільський голова. Тож в основному доводиться розраховувати на власні ноги. А коли час не чекає – використовує власну автомашину.
Найскладнішим для бюджету села, за його словами, виявився нинішній рік, одинадцятий його перебування на цій посаді. У ході реформування господарство у Березівці перестало існувати, паї тепер орендує ТОВ «Чарівна нива», яке зареєстроване в Тернівці, тож поки розібралися, що і до чого, то у Серебрійській сільраді виявилося чи не найбільше недовиконання бюджету.
Неабиякий ажіотаж у даній громаді і з приводу безкоштовного виготовлення державних актів на присадибні ділянки. Зібрав сільський голова відповідні документи, привіз у земельний відділ, а йому кажуть, що ще будуть цікавитися, як виконуватиметься дана постанова, враховуючи зміни до неї. І нікому до того діла нема, що до сільського голови ось-ось підуть люди і почнуть звинувачувати, що нічого не робиться. Адже обіцяли, в тому числі і він сам, що виготовлятимуться вони швидко.
Але не можна було і зволікати із збором документів на це в селі. Одним словом, сільський голова якраз та ланка керівництва у державі, яка безпосередньо контактує з населенням, тож і всі стріли летять, насамперед, саме на адресу сільського голови. Що можна, наприклад, пояснити людям, коли на самому високому рівні було обіцяно видати оті державні акти до нового року.
У Серебрії і Березівці майже по 480 жителів. В обох селах з'явилися інвестори, тільки різного походження. Здавалося б, маючи під руками аж два базових господарства з такими коштами, С. А. Люльчаку, з його досвідом роботи на цій посаді, тільки діяти. Але найголовніша, на його думку, проблема полягає в тому, що люди вже втрачають віру у владу.
У селах є ФАПи, досвідчені в них кадри. Кажуть, що на Ю.І. Пригоді із серебрійського взагалі тримається село.
Є також дві школи. На жаль, в обох по стільки учнів, як колись було в одному класі.
Дитячий садок тільки у Березівці, тож дітей доводиться довозити із Серебрії. Але і це не проблема. Доводиться переконувати деяких батьків, що плата по півтори гривні в день за дитину – це невеликі кошти.
Незадоволені у Серебрії і тим, що у Березівці збереглася «фонарня», як тут називають вуличне освітлення, а в їхньому селі нема. Щоб пошвидше вирівняти таку несправедливість, вже навіть закупили дещо з матеріалів. Але постала проблема вже іншого характеру. То колись можна було «позичити» електрика з базового господарства, тепер же виконати цю роботу нема кому на місці.
Як ніде, тут мають змогу переконатися, порівняти, який з інвесторів кращий. Здавалося б, таким повинен бути у Березівці, де нова техніка, технології. Однак багатьох в Серебрії влаштовує місцеве товариство, де працюють до семидесяти працівників, хоч заробітна плата і невисока.
Пенсіонерів в обох селах більше півтисячі, а от дітей дошкільного віку – до сорока.
Звідсіля вимальовується і досить загрозлива перспектива, хоч всі ще сподіваються, що може бути по-іншому. Те, що у Серебрії видали по тонні зерна на орендований пай, ситуацію з виживанням дещо рятує, але люди тут не настільки підприємливі, як в інших селах, щоб до кінця, сповна ним скористатися. Навіть якщо вигодує хтось порося, то результатами його праці скористається, швидше всього, хтось із перекупників.
Заробляти гроші самим, реалізуючи продукцію на ринку, тут чомусь не прийнято. От і нічому дивуватися, що за останні сім років тут ніхто не будувався, бо звідкіля мали братися на те гроші.
Клуб у Березівці хоч і найстаріший у районі, проте теплий і у Серебрійському зроблено ремонт, тож в обох селах заклади культури прагнуть щось робити, наскільки це можливо, відповідні заходи тут проводяться щомісячно.
Дана громада хоч і є однією з найвіддаленіших, у базарні дні до чотирьох разів заїжджають маршрутки з Умані. А з Бершаді – тільки об’єднаний рейс автобуса.
Проблемою даної громади є те, що тут ще і по сьогодні чимало хто не може відвикнути від принципу: моє – це колгоспне, а колгоспне – це моє. Залишили, наприклад, один з шести ставків для любительського вилову риби, але дехто ніяк ще не може зрозуміти, що це ще не означає, що на ньому можна господарювати з сітками. А погосподарювавши, спробувати порибалити ще й на інших, де є риба, тому робота з людьми, за словами голови, завжди була і є найважчою.
Сергій Альбертович є одним з тих голів, які не цураються допомогти особисто комусь, наприклад, із пристарілих, передати в районні інстанції документи тощо. Але і це ще не те, завдяки чому його обирали на цю посаду три рази підряд. На його думку, щоб утриматися на ній, насамперед треба говорити з людьми тільки мовою правди, якою б вона не була. Але це ще не означає, що він взагалі не повинен мати власної думки. От і з приводу виживання у таких селах вона у нього своя. Чому це, заявляє він, всі кинулися у вищі матерії, якщо висловлюватися образно, і зовсім не ведеться мова, що споконвіку виживали саме біля землі.
Чому, займаючись землеробством у приватному секторі, зовсім забули про овочі, фрукти. Адже і на них можна мати якусь копійку. Є люди, які навіть на квітах роблять непоганий бізнес.
Що буде з даною громадою через десятиліття-півтора? На це запитання він після деякої паузи відповів, що приїдете тоді і побачимо. Сподіваємося на краще. Тож не втрачено тут віру в силу села і мудрість його людей. Дарма, що сьогодні їдуть у пошуках кращої долі в міста. Адже є вже непоодинокі випадки, коли з отих міст перебираються на проживання назад. У даній же громаді «осіли» на постійне проживання чимало вихідців із Західної України. Значить, вабило їх все-таки щось у наших місцях. Тож навіть при нинішніх негараздах тут є поки що, здається, все для того, щоб не тільки виживати, а й жити повноцінним життям.
Павло КУШПЕЛА.