Робимо тяжко, а толку?..

Своє шістдесятиріччя пенсіонерка Марія Василівна Оперчук, наприклад, зустріла, як кажуть, на робочому місці, випасаючи три корови, які утримує. Приказка про те, що не було щастя зранку, немає його і наостанку, це, мабуть, про неї. Бо ще у дитячому віці втратила батьків і виховувалася у дитячому будинку.
Свою «вахту» тепер несуть щодня напару ще з однією 72-річною пенсіонеркою, своєю родичкою, яка теж випасає худобу. У кожної з собою у полі по відру води, бо худоба захоче напитися, і по батіжкові. Можливо, про це не довелося б писати, якби в селі хтось подбав про організацію зручних для власників худоби пасовищ. А так доводиться пасти обабіч асфальтівки, яка веде з Війтівки на Маньківку.
Дякувати б пенсіонерам, які замість того, щоб вже відпочивати у такому віці, ще виробляють для нас продукцію. Натомість чують на свою адресу інше. Якими тільки матами не обкладають часто стареньких водії проїжджих транспортних засобів. Бо що візьмеш з худоби – коли хоче тоді і переходить через дорогу. А де гарантія, що якась з бабусь, втомившись на сонці, не потрапить під колеса? А когось із пастухів у цьому селі за те, що корова «зайшла в шко - ду», ще й побили. Якби в зручних місцях хтось подбав про організацію пасовищ, усього цього, звичайно, не було б.
І жити нема з чого, скаржилися жіночки, і худобу утримувати важко. Адже кілограм рису коштує вже 11-12 гривень, не дешеві й інші продукти харчування. А сало? Про м'ясо вже і мова не йде, бо дозволити собі його можуть, за їх словами, хібащо на свята. Та і тоді шукають фарш подешевше, щоб зробити ковбасу. Та, що по 60-90 гривень за кілограм, їм не по кишені.
Так, пенсію обидві отримують. Але що там тієї пенсії, коли в однієї з них дочка без роботи, а онука з малою дитиною, син, ще навчається.
Не набагато сприятливіша ситуація і в іншої. Спробуй збери на все копійку, коли за молоко платили тільки по гривні за літр. Щоправда, останнім часом добавили по 10 копійок. Але ж на худобу, щоб прогодувати, теж ідуть затрати.
Одна з бабусь, на додачу, ще й живе від дочки, якій помагає випасати худобу, кілометрів за три. Тож щодня, долаючи цей шлях вранці і ввечері, змушена займатися у свої 72 роки ще й таким «видом спорту».
Але як можуть не випасати обидві оту худобину, коли бачать, що хоч і самим гірко, дітям теж не з медом доводиться. Ото тільки в обох і воля, як корови з поля. Якщо не пораються ще й у себе на обійсті.
А от їх односельчанинові, колишньому трактористові, О.І. Мацьку до пенсії ще, як кажуть, як до неба, однак теж обібрався пастухом, випасаючи дві власні корови.
Не від доброї, за його словами, волі, звичайно. І якби, від отієї худоби була хоч яка особлива вигода. Адже жом – купи, який у нашій зоні, відколи немає цукрових заводів, втридорога, і дерть, і солому, і сіно. А ще ж треба, щоб і на себе, хоча б на дрова, щось залишилося.
Рятують хіба що город, який обробляють з дружиною і плата за здану в оренду землю. Якби не це, то про таке господарювання, каже Олексій Іванович, запросто можна було б сказати, що хоч і є в обійсті хвіст, та у їхній хаті піст.
Адже молоко теж змушений продавати по 1-1,1 гривні за літр. У цьому селі, до речі, вдалося з'ясувати, чому населення більш охоче продає молоко тульчинським переробникам, а не бершадським. Виявляється тільки тому, що вони раніше приїжджають, і власники корів мають змогу ще встигнути хто на роботу, а хто в інших справах.
Коли вже підготував цей матеріал, на думку прийшла ще одна народна мудрість про те, що якщо гірким когось лічать, то декого навіть солодким калічать. Бо ж є у сім'ях, де утримують корови, мабуть і сир, і масло, але всі вони незадоволені тим, якою ціною це їм дається.
Підбиваючи підсумок почутому і побаченому, можна зробити висновок, що хоч із коровами їхнім власникам справлятися важко, без них у багатьох сім’ях, особливо, якщо у хаті немає пенсіонера з пенсією і паїв, теж не обійтись.
А от інші пастухи, з якими довелося розмовляти, ще й такої думки: за що боролися, на те і напоролися. Такі, мовляв, у селі були ферми, що молоком, яке на них вироблялося, можна було не тільки село, а й весь район «затопити». Однак розікрали, зруйнували все, от і змушені тепер хто як може боротися за виживання.
Павло КУШПЕЛА.
Фото Сергія КІСИКА.