Устянські зорі

Нині згадує про ті роки, що так швидко пролетіли, і з радістю, і з сумом: – Навіть не віриться, що все це позаду. Ми будували у 7080-их роках дуже багато.
Встигали приділяти увагу і спорудженню нових приміщень ферм, майстерень, кормоцехів, силосних ям, критого току, будинків тваринників, магазинів, дитсадків, прокладали асфальтові дороги… У бригадному селі Луговій з’явився новий будинок культури. У колективі будівельної бригади працювало 85 кваліфікованих фахівців, які дуже добре знали свою справу. І старалися робити все добротно, на совість, адже добре усвідомлювали, що все це – для своїх людей.
У 1990 році в житті Василя Романовича настав новий період, не менш напружений і відповідальний – його обрали головою сільської ради. І понад півтора десятиліття він сумлінно виконував ці клопітливі обов’язки. Адже довіра односельчан зобов’язувала щоденно перейматися їхніми життєвими турботами. Звичайно, голові доводилося втручатися і в розв’язання різних конфліктів, але він завжди керувався принципом – діяти за законом і по совісті.
Ставив собі за мету – домогтися стабільності і спокою в селі, створення таких умов, за яких люди мали б можливість нормально жити і працювати.
Налагодив плідну співпрацю з місцевим господарством, його керівниками – спочатку з В. В. Палієм, а згодом – П. Г. Марущаком. До Василя Романовича постійно йшли люди – і за порадою, і за розрадою. Можливо, саме тому жителі Усті і Лугової аж чотири скликання обирали його сільським головою. А він опирався у своїй діяльності на депутатів.
Так склалося, що кілька років тому змушений був залишити цю посаду. Але це не позначилося на його ставленні до односельчан, на його невтомному ентузіазмі і любові до рідного села. Його, як і раніше, зігрівають неповторні устянські зорі. Ніколи не сидить без діла. Нині доводиться присадибним господарством займатися майже на професійній основі. Крім рослинництва, багато уваги приділяє і тваринництву, і птахівництву. Причому, є в нього пернаті і звичні для нас, і такі, які ми називаємо екзотичними. Хто, скажімо, може похвалитися декоративними голубами, незвичними курми, червоними мускусними качками, перепілками та іншими породами. І це не стільки для якоїсь добавки до сімейного бюджету, скільки для душі.
Друзі по захопленню є в нього по всій Україні. З ними він листується, обмінюється напрацюваннями. Все це вимагає щоденної напруженої праці.
Але навіть у таких умовах Василь Романович знаходить час і для книжки, і для газети ( віддає перевагу «Бершадському краєві» і «Вінниччині» ).
Загалом прагне постійно стежити за життям району, області, країни та світу, має свою думку з приводу подій та ситуації в Україні, понад усе бажає, щоб настав нарешті в нашій країні спокій, щоб владу не роздирали протиріччя.
Сім’ю Римаренків знаю дуже давно – майже сорок років. У Василя Романовича чудова дружина Тетяна Михайлівна, хороші діти – дочка Галина( працює завідувачкою відділення будинку дитячої творчості у Вінниці), син Віктор, який займається підприємницькою діяльністю. Шанують дідуся та бабусю зять Віктор, невістка Олена, а над усе люблять внуки Назарко та Миколка. Родина як родина.
І в ці дні всі рідні Василя Романовича, численні друзі в Усті і поза ним, колишні колеги від щирого серця вітають його з ювілеєм – вчора йому виповнилося шістдесят.
Для багатьох – це рубіж, який ділить життя на до і після пенсії. У В.Р. Римаренка цей поділ надто умовний, тому що звичних турбот у нього не зменшиться. Він і далі залишається людиною активною, діяльною. Тож хай ще багато років додають йому наснаги і добрі люди, які оточують його, і рідня, якій так потрібен чоловік, батько, дідусь, і численні друзі по всій Україні, а головне – зорі-зоряниці, що багато років тримають і, сподіваємось, триматимуть цього невтомного чоловіка на білому світі.
Федір ШЕВЧУК.