Якщо підводить доля - то виручає воля

Галину Миколаївну доля не пестила ще з дитинства. Якби це було не так, то виростала б з рідними батьками. Її ж взяли на виховання з будинку маляти, за що вона все життя тільки дякує своїй другій матері, яка замінила рідну.

Але, як виявилося, і це ще були не всі для неї випробування. В її житті не все з самого початку було так, як хотілося. В іншому кутку села та ж лиха доля готувала тим часом для неї того, хто мав стати у майбутньому і таки став надійною підтримкою і опорою у її житті. Із Володимиром Романовичем поєднали долі, коли і в нього, і в неї було вже по двоє дітей. Відтоді його син Володимир і дочка Людмила, у яких на сьогодні вже власні сім’ї і по двоє власних дітей, та її дочка Тамара і син Анатолій, які теж вже дорослі, стали зведеними братами і сестрами. А Олександр і Ольга, Надія і Люба, Костя і Богданчик, який тільки народився влітку минулого року – це вже спільні діти Володимира і Галини.

Здавалося б, за сучасними мірками, коли в суспільстві почастішали випадки ворожнечі і зловтіхи навіть поміж найріднішими людьми, подвигом батьків можна було б вважати те, що у настільки непростій для кожного з них ситуації вони все-таки зуміли не тільки створити нову міцну сім’ю, а й поріднити дітей, щоб теж могли надалі знаходити спільну мову між собою. Однак вони не зупинилися на цьому і подарували їм ще й троє братиків і стільки ж сестричок від спільного шлюбу. Школярів у сім’ї поки що троє.

По-різному, звичайно, споглядають на такі сім’ї у селах тепер. Неоднозначно, кажуть Володимир і Галина, сприймають і їхню багатодітну сім’ю. Навіть мама, яка виховувала Галину і яка проживає зовсім неподалік, розцінює цей подвиг неоднозначно.

Спочатку сім’я жила у Великій Киріївці. Їхня хата залишається там і досі. Купляти житло у Флорино, кредит за яке виплачують ще і по-сьогодні, заставила ситуація. Адже кар’єр, де працював глава сім’ї, закрили, то куди мав ходити на роботу? А добиратися щодня у райцентр важко і недешево. Тож влаштувався водієм у Флоринське сільгосппідприємство. З придбанням житла, виділивши десять тисяч гривень, допомогла влада району, за що всією сім’єю їй щиро дякують. Обіцяли, каже Володимир, допомагати ще, бо що там отих 600-700 гривень, які заробляє у місяць.

Але руки опускати у даній ситуації самі аж ніяк не збираються. Ось аж коли починає спрацьовувати воля до виживання. Щоб заробити щось для сім’ї додатково, Володимир викроює час і йде на заробітки до людей. Тим більше, що, за його словами, може і грубку, і піч змурувати, у столярній справі розуміється. Якщо комусь потрібно зарізати поросятко, теж звертаються до нього по допомогу.

Біля батьків на сьогодні семеро дітей – один із синів вже сам заробляє на себе. Але щоб давати раду решті, не на останньому місці і материна воля. Чого тільки варто щодня всіх нагодувати і помити посуд. А щоб мати що покласти на стіл, у господарстві є корова, кінь, поросятка, та і без птиці у такій сім’ї не обійтися. Щоб приготувати навіть яєчню на сніданок кожному, потрібно біля двох десятків яєць. А ще ж є і обіди, і вечері, коли теж щось потрібно класти на стіл. От і довелося придбати ще й власний інкубатор.

Галина Миколаївна з гордістю розповідає, що як з’явиться у кишенях чоловіка зароблена копійка, то обов’язково зателефонує і запитає, що принести для сім’ї.

А вдома і батькові, і матері доводиться ще спозаранку бути на ногах. Не важко здогадатися, як даються їм будні. Але ні на кого обоє не бувають озлоблені. Натомість зайняті іншим – як себе і сім’ю утримувати, коли часто кінці з кінцями ледве сходяться. Та ще й одна дитина дуже хворіє.

Найбільше, на думку обох, зміцнює, цементує сім’ю у такій ситуації не що інше, як глибоке взаєморозуміння між батьками, яке обов’язково передається дітям, і любов та взаємоповага. Тільки в такому випадку можливо, вважає це подружжя, пережити радість і горе.

Без городу теж не обійтися. Трудяться, як і взагалі по господарству, гуртом, для городу мають плужок. Старші діти допомагають меншим. Настрою сім’ї додає і те, що постійно відчувають підтримку влади. От і нещодавно за сприяння голови райдержадміністрації їм встановили телефон. Але не обходиться і без проблем, як і в кожній сім’ї. У свій час, наприклад, п’ять років жили за п’ятнадцять кілометрів, якщо навпростець, від Чорнобиля, куди батько поїхав на заробітки. Але і там змушений був залишити хату, бо продати не дозволили, і не отримав ніякої за те компенсації.

Щодо вулиці, на якій проживають тепер, то не можуть дочекатися, щоб її хоча б вирівняли, адже повз їхню хату проїжджає чимало автомобілів на Поташню.

Питну воду теж доводиться нести здалеку, бо поблизу міське сміттєзвалище, і підгрунтові води непридатні для цього.

Незважаючи на зайнятість, у глави сім’ї є ще й своєрідне хобі – полювання. А полювання, звичайно, важко уявити без собак, яких у їхньому дворі ціла колекція.

У свій час Володимир грав ще й у духовому оркестрі, тож тепер допомагає опановувати це мистецтво одному з синів.

От і спробуй зорієнтуватися. Хтось біля центру зайнятості пантрує і скаржиться наскільки йому важко, а тут он яка сім’я, але всі не голодні і одягнені. Шкодує лише багатодітна мати, що у минулому році її чоловікові видали тільки центнер зерна, тоді як іншим більше. Так, на роботу через непросту ситуацію в сім’ї, пов’язану з народженням дитини, він ходив менше, але це теж повинно, на її думку, якимось чином враховуватися.

Але легше всього було б постійно скаржитися, що важко, і нічого не робити, каже Галина Миколаївна. Вони ж натомість постійно у пошуках шляхів виживання, і це їм вдається. Хоч і доводилося інколи їсти одну бараболю, кажуть, ніколи при цьому не дорікали долю. Буває, що і отієї картоплі на таку сім’ю не вистачає, але вони ухитряються допомагати ще й комусь із старших дітей, у сім’ях яких також є безробітні.

А от щоб зібратися якось всім разом, для них є цілою проблемою. І тільки через те, що у їхній хаті вже місця для всіх не вистачає.

У сім’ї Жиловських чекають Указу Президента України про присвоєння їх матері звання «Мати-героїня». Документи на це, за їх словами, подано вже давно.

Тож нехай щастить цій працелюбній родині.

Павло КУШПЕЛА.