Виручають корівки

Цілком ймовірно, що так би все життя і торували щоденно цей шлях, як і їхні сусіди, подружжя Буртових. Ольга Петрівна – до сільської ради, де працює бухгалтером, Андрій Васильович – у колгосп, поки його не реформували, чи у ПП «Валентина». Він завжди був при ділі – працював то завідуючим фермою, то обліковцем. Тим більше потрібно було ходити на роботу для заробітку, бо дочка навчалася в педагогічному, а син освоював ази аграрної науки. Здавалося б, ніби менше мало ставати проблем по мірі того, як діти ставали дорослими, насправді ж, виходило все з точністю до навпаки.

Корови у їхньому обійсті були завжди, тож, щоб поправити сімейний бюджет, довго не вагалися – вирішили організувати домашню мініферму. Спочатку було дві корови, потім три, аж поки не стало чотири. В кінці села, де живуть, сам Бог велів займатися худобою.

Влітку, коли надоювали щодня до семидесяти літрів молока, та ще й продавалося воно тоді молокозаводу по більш-менш прийнятній ціні, від такого бізнесу душа раділа, адже заробіток тоді, хоч праця біля худоби каторжна, був більшим від заробітної плати подружжя на роботі.

Доводилося, звичайно, нелегко. Влітку перед тим, як іти на роботу, ще встигали вирядити худобу в череду, зустріти її, молоко продати. А як дні стали коротшими – робоча інтенсивність зросла. Тоді на сімейній раді і вирішили, що комусь потрібно залишатися вдома. Оскільки заробітна плата у глави сім’ї була меншою, ніж у його дружини, то давати лад худобі випало йому. Але участь всієї сім’ї – дружини і дітей при їх приїзді – залишалася такою ж активною.

Обов’язків не ділили ніколи.

Як тільки був на те час, дружина доїла «свої» корови, до яких звикла, а її чоловік «свої».

Одним словом, щодня мають молоко парненьке, хоч життя у подружжя із-за турбот не легеньке.

– Особливо додавалося настрою, – розповідала Ольга Петрівна усміхаючись, – коли рахували виручку за молоко.

Жаль лише, що оті гроші мають властивість швидко танути. Поки косили, перевертали, привозили сіно, витратили до двох тисяч гривень.

За щось потрібно було купити і жом. Рятує домашню ферму тільки те, що здають в оренду п’ять паїв, тож завдяки виплатам за них хоч концентратів не доводиться купляти.

Тим більше, що вони безперестанку ростуть в ціні. А ціна на молоко чомусь залишається стабільною. Ось так заставило життя це подружжя самим собі створити у такий спосіб робочі місця. Це був своєрідний крок до виживання. От тільки чому інші сім’ї, навіть у цьому селі, при здоров’ї, залишившись без роботи, йдуть на це з великою оглядкою.

У Лісничому переконані: багато залежить ще від виховання в дитинстві, від звички змолоду трудитися. У сім’ї Буртових, збільшивши поголів’я худоби на домашній фермі, всі поринули у роботу.

Навіть діти, у яких вже власні сім’ї, приїздять до батьків, допомагають.

Раніше, коли молоко ще не заготовляли попід хати, практикували навіть утримувати корову на два обійстя. Тепер, коли у селах безробітні, цю практику могли б використовувати всі бажаючі, стверджують заготівельники.

Чи бувають на домашній фермі вихідні? Сільське населення, схоже, більше задоволення отримує не стільки від відпочинку, як від усвідомлення того, що на подвір’ї є живність і щось робиться.

Хоч на такій фермі немає ні зоотехніка, ні обліковця, та й раціони годівлі по науці не завжди балансуються, в середньому від корови сім’я Буртових надоює щороку до шести тисяч літрів молока.

Подружжя погоджується, що занарадило себе на таку роботу через фінансові труднощі й бажання допомогти дітям, однак і зиск мають тепер від того. Працювати на роботі, маючи вихідні, бути поміж людьми, кажуть легше, але і від домашньої ферми можна щось мати. Єдиного лише не можуть зрозуміти: чому не можна прийняти закон, щоб таким ще й робочий стаж рахувався.

Павло КУШПЕЛА