Хоч зрозуміти це спроможний лише той, кому в житті хоч раз довелося пометушитися, організовуючи проводи в останню дорогу.
Хіба неправда, що лежить, буває, на лавці найшанованіша у селі чи місті людина, а де рідні? Ніхто з них не проти, щоб побути з ним ці останні скорботні хвилини, але що поробиш, коли потрібно шукати, щоб і місце останнього пристанища було підготовлене вчасно, і щоб транспорт не запізнився, і щоб все інше було не гірше, як у людей.
Такого випадку, щоб не знайшовся вихід, ніби ще не було, але чи завжди відповідає те людській моралі? Тим, хто як кажуть, міцно тримається на ногах, має родину, колеса, а кишені набиті грішми, доводиться легше. А що робити менш забезпеченим?
Ніде правди діти, не солодко іноді в таких випадках доводиться навіть тим, хто на колесах. Бо кинеться, щоб на кладовищі викопати яму, а де, до кого звернутися, невідомо. А що робити, якщо ті, хто цим займається, зайняті?
Ця проблема, на жаль, до кінця не вирішена як у місті, так і в багатьох селах. Не завжди і не всім відомо, де замовляти решту усього, без чого у таких випадках не обходяться. Не кажучи вже, де брати на все це гроші, які у таких випадках, як на зло, не завжди і не у всіх під руками.
Щоправда, діяльність нинішніх підприємців "вдихнула", як кажуть, життя і у вирішення цих проблем. Комунальники у райцентрі теж взяли на себе обов'язки забезпечення транспортом та спеціальним покривалом на нього. В теплу пору року можуть навіть викопати яму.
Створені спеціальні торговельні точки з найнеобхіднішим. Допомагають у таких випадках і підприємства, організації, хто тільки може. Але що робити, коли людина, як на зло, відійшла в інший світ перед вихідними, ніхто, певне, не знає. Іноді виникали навіть проблеми, як забрати її з моргу, щоб встигнути похоронити на третій день за християнським звичаєм. О теплій порі року дані проблеми взагалі набувають особливої гостроти. Адже час не чекає.
Моральні якості, як правило, у подібних екстремальних ситуаціях таки беруть верх. У багатьох селах, наприклад, обов'язком вважають підготувати яму на кладовищі сусіди. А от у місті, особливо в холодну пору року, коли земля глибоко промерзає, дана проблема вирішується набагато складніше. Іноді доводиться навіть залучати до цього спеціальну техніку, шукати копачів по навколишніх селах.
А що робити, якщо небіжчик залишив для себе місце біля своїх рідних, яке вже поміж гробами, і техніка туди не заїде?
А музиканти? Хіба не буває, що вони зайняті, або просто не хочуть іти, бо мороз, а кладовище далекувато і грати доведеться чимало.
Причому, усі ці моменти не надумані. Готуючи матеріал, довелося переговорити на цю не зовсім приємну тему з чималою кількістю людей з міста і сіл району. І всі, як на диво, сходяться на єдиному: чому це, мовляв, і без того вбита горем людина іноді замість того, щоб побути з покійником, з останніх сил змушена метушитися у пошуках і навіть принижуватися, причому за власні гроші? Невже настільки важко у місті, чи в селах організувати справу так, щоб дані проблеми вирішувалися без потуг, всякої зайвої метушні? Якщо вже комунальники частково взялися за її вирішення, то чому б не зайнятися цим до кінця?
Щоб людина на випадок горя могла прийти, все замовити, щоб хоч самій не вкорочувати при цьому собі віку.
Виправдання комунальників при цьому легко прогнозоване. Безгрошів'я, мовляв, криза, спробуй щось організувати. Але ж в інших містах, розповідали бершадчани, це вже робиться. Є нібито навіть служби, які, коли хтось звертається, самі забирають покійника, наряджають і вже в такому вигляді привозять його додому.
Або чому не організувати справу так, щоб людина в екстремальній ситуації, хоча б знала конкретно, до кого можна звернутися, або де позичити гроші. Адже не важко передбачити, що криза торкнеться і цієї проблеми. Чимало кому довелося вже давно її відчути.
Спробуй тепер в умовах інфляції приберегти якусь копійчину на чорний, як кажуть, день.
Здавалося б, вмирає людина – то задіяні всі: і підприємства, якщо вони ще збереглися, де працював небіжчик, і родичі, і сусіди, і сільські та міська ради, і церква.
Добряче підкладають плечі підприємці, щоб можна було по-людськи похоронити. Але до голосу тих, кому вже доводилося пережити муки організації похорону померлих, все-таки годилося б прислухатися. Бо таке рано чи пізно трапляється у кожній сім’ї, а такі організаційні труднощі додають нових душевних ран.
Павло ЗАХАРЧУК.