Досить тільки подивитися на тиражі періодичних видань, книг та телепередачі, де відсоток україномовної продукції постійно зменшується. І при цьому деякі діячі на різних рівнях галасують про насильницьку українізацію. Мовляв, їм забороняють послуговуватися їхньою рідною російською. Це справжнісіньке фарисейство.
Чому так відбувається? Причин цього багато, і про це окрема розмова. Сьогодні назву дві з них. Це постколоніальна свідомість багатьох жителів України, які ще не усвідомили себе громадянами вільної і незалежної України, де можна послуговуватися мовою своїх предків. Мовою, яку багато років принижували, забороняли, переслідували.
Інша причина, на мою думку, це звичайнісіньке невігластво, породжене або небажанням, або звичайною лінню, коли мова заходить про вивчення рідної мови. Знаю чимало росіян та представників інших національностей, для яких українська стала такою ж природною, як і для українців.
Правда, деякі високопосадовці не тільки розмовляти, а й правильно прочитати написаний кимсь текст не можуть.
Це справжнє посміховисько.
Найбільше ж обурення викликають ті українці (їх я називаю малоросами або хохлами), які зневажають материнську мову.
У нашій Бершаді, крім українців, живуть представники різних національностей – росіяни, євреї, поляки, роми.
Всі вони мають конституційне право на вільне користування рідними мовами. Але одночасно усвідомлюють, що державною у нас є українська.
Правда, якщо росіяни-старообрядці зберігають свої традиції, віру, мову, то, скажімо, нині в місті практично не почуєш «маме лошн» – мови єврейських матерів – їдиш. Ті, хто виїхав на постійне місце проживання, вже спілкуються іншими мовами, у тому числі й на івриті – мовою, яка була багато століть мертвою, але відродилася із небуття. Я ж пригадую 60-70-і роки, коли на бершадському базарі мова їдиш звучала на повен голос.
Такого вже не повернеш… Прикро, що не чути і польської мови, її носії давно вже відійшли, а їхні нащадки асимілювалися. Навіть служби у костьолі проходять українською мовою. Але ж нині маємо змогу вслухатися у загадкову і не завжди для всіх зрозумілу ромську мову.
Мовне різноманіття можна порівняти з букетом, у якому зібрані різні квіти. Усі вони гарні, чудові. Для кожного найкращою є своя квітка. Тож дбаючи про те, щоб вона не зів’яла, не викидаймо з букета і не топчімо інших.
Федір ШЕВЧУК.
вранці -2…-4° 
