–14 листопада 2005 року в одному з вінницьких військових медичних установ мені зробили операцію грижі в животі, – розповідає Віктор Михайлович. – І хоч вона пройшла ніби й вдало, легше не стало – біль не проходив, часто блював. Змушений був звільнитися з керівної посади.
Всяке передумав, „просвітився” на УЗД, але нічого такого не виявили.
А здоров’я погіршувалося, вже не міг підняти відро з водою. В сім’ї порадились і вирішив поїхати вже в Київ, в інститут Шалімова. Були підозри на спайки, на зрушену сітку, вставлену під час операції. Там, в доопераційний період, знову проходив УЗД, але також нічого особливого не виявили. І все-таки я наполіг на операції. Коли мені хірурги розрізали живіт, то виявили аж чотири марлевих серветки, які залишились там під час першої операції в м. Вінниці. Ось так через два роки і 9 місяців з мене все це витягнули. Операція тривала 8 годин, бо через такий „скарб” у мене загнили травні органи, тому довелося видалити цілий метр тонкої кишки, частину кишечника і вичищати все інше загноєне. Якби з проведенням операції затягнули два-три дні, то пішов би з життя.
Після вересневої операції Віктор Михайлович вже трохи оклигав, влаштувався на роботу оператором сучасної бензозаправки в
Бершаді, але пережите й понині завдає йому не лише фізичного, але й морального болю. В зв’язку з цим він звернувся з судовим позовом до недбалого вінницького хірурга, який вже звільнився з роботи, хоч і стверджував, що в цьому не його вина, а медсестри.
P.S. Під час підготовки матеріалу до друку, стало відомо, що судовий позов Віктор Михайлович відкликав, так як зробити це його „випросили” медики, які оперували тоді у Вінниці та відшкодували витрати свого пацієнта.
Отже, кінець цієї історії більш-менш вдалий для обох сторін. А де гарантія, що подібне не повториться з кимось іншим?
Руслан БАЙДАЛЮК.
вранці -2…-4° 
