ПИЛИПОНІВСЬКИМИ СТЕЖКАМИ

Вона подарувала шкільному музею "Про Пилипонівку" (який робить вже перші кроки) чимало експонатів і навіть ті фотокартки, на яких зображені її предки. (Мама Марії Ніфонтівни Наталя Парамонівна (десь років два) сидить на колінах у бабусі із прекрасним старовинним іменем Фатінія). А ще є фото із зображенням дідуся, що служив у царській армії, у військовому вбранні і головне – із збереженою "кацапською" бородою.
Про досконалість їх не берусь судити, не фахівець, але виконані вони якісно, якщо пролежали по різних сховах більше ста років і зображення залишилось чітким, не вицвіло, а із зворотного боку написано "При фотографии специальное ателье для увеличения портретов до натуральной величины" і "Негативы сохраняются". Жаль, звичайно, що мало можна дізнатися про рік видання такого шедевру, ту майстерню і її творців.
Час невблаганно летить, вносячи в життя різні корективи. Але все ж таки шукаємо старожилів, запитуємо у місцевого населення. Люди залюбки називають адреси, імена, але із вставкою "Болеют...".
І ось ми у Чернишова Сергія Івановича, якому 5 вересня 96 років виповнилося. За нього розповідає нам донька Марія Сергіївна. Гордиться батьками (мати Ганна Артемівна, нині покійна уже 12 років), які виростили трьох дітей: Катерина Сергіївна (синьоока пилипонівська красуня, яку мама обдарувала вродою і напівжартома говорила "Катю через окошечко украдут"), брат Олександр Сергійович і Марія Сергіївна, цікава співрозмовниця, яка багато нам повідала про життя-буття батька.
Життєрадісний, активний учасник художньої самодіяльності у місцевому клубі. Вітри баштанні не переманили Сергія Івановича на свої простори, працював на цукровому заводі, за це мав вдячність, подяки, вмів цінити людей, їх позицію, звичаї, обряди.
Другою співрозмовницею стала сусідка Сергія Івановича – Кольцова Параска Григорівна, яка літами молодша на цілий десяток, у грудні виповниться 86. Це жвава жіночка із чітким судженням, розумінням. І хоч поскаржилась, що погано бачить, та все ж таки мене впізнала зразу, хоча бачила уже давно (останнім часом не пускається в мандри по Пилипонівці, її садиба – кордон).
Параска Григорівна подарувала життя трьом дітям: двом синам і доньці. Діти, мов пташенята, опірились і у вир! Доньку заманив Кишинів (як каже Григорівна – "Живет за границей"), сини облюбували Черкаси. Але жінка не вважає себе самотньою: навідуються діти, сусіди.
Син Петро, що залюбки включився в розмову про Пилипонівку, жителів, із жалем повідомив про те, що хотіли б забрати матір до себе у Черкаси, але не погоджується Григорівна. "Жить без Пилипоновки, как без глаза", – так говорить. І що ж тут вдієш?!
Параска Григорівна лине у спогади... Черпнула в житті багато гіркоти. Але, як всі, несла життєві негаразди на молодих плечах чесно, як подобає пилипонівській жінці. 18 років – заміжжя, 19 – доньку народила, чоловік півроку прослужив у армії, і війна видерла з обіймів молодої дружини на довгих чотири роки. Кожного вечора молилася, щоб Бог вберіг чоловіка, дуже вже любила свого Федора Кириковича. Так і сталось: вернувся з перемогою, але із зраненою душею.
Працювала у колгоспі, називає при яких головах трудилась, і відмічає їх риси характеру. Особливо згадує Гегу, чуйного керівника. Коли впала, отримала травму, він відвідував у лікарні, допоміг сім'ї.
– Ценил каждого человека, очень добрый был. Вот это руководитель.
Параска Григорівна згадує про дівоцькі надії і жіночі сподівання, про історії з життя Пилипонівки, які я ретельно записувала. В кінці розмови виявляє задоволення, що пилипонівській народ відійшов від мракобісся, яке бродило вулицями села, коли українець не мав можливості навіть напитися води з криниці, а якщо й таке траплялось, то треба було її чистити. – Дружить надо, – підсумовуючи нашу розмову, каже вона.
... Пилипонівська стежка завернула до домівки Суржикової Софії Купріянівни, чистенької, доглянутої бабусі, що чимось нагадувала кульбабку у часи її дозрівання, і здавалось, що ось-ось злетить із візком, на якому сиділа.
На обличчі – доброта, приязнь, усмішка. Її не доводилось просити щось розповісти про життя Пилипонівки, своє.
Вона щиро нам зраділа, запропонувала доньці Каті посадити нас і повела розмову про бачене, пережите.
Її біографія дуже схожа на ті біографії пилипонівських жінок, в яких війна жбурнула жмені чорного смутку, розпачу й нестатків. Але вистояли, вижили, бо мусили жити, ростити дітей. Їх у Софії Купріянівни було четверо: Маруся (нині покійна), Ганна, Катя і Іван (до речі, він живе аж у Полтаві, військовий, дослужився до підполковника. Любить точність і все життя його супроводжує тяга до пензля. Рідна Пилипонівка часто поставала на його витворах, а люди в національних костюмах ставали тими символами старовини, від якої йде аура добра, життєдайності). Всі діти в Купріянівни працьовиті, добрі.
Запитую, скільки років жінці? Усміхається загадково і жартома:
– Катя, сколько? Уже сонце сходит, а я не сосчитаю...
– 92, – у тон відповідає донька, в якої теж голова вкрилась сріблом.
У російській вимові відчуваються тепло, культура, яку не можна купити, а дається у спадок.
– А внуків скільки? – зростає цікавість.
– За них я точно знаю: 10, а правнуков... – замислюється, якусь мить мовчання і згодом: – Так, чтобы не писать – 14, может, ошиблась. – І знову усмішка виграє на обличчі. – А ещё праправнучка есть, Лилия, – обводить любляче, жваве дівча, що порається на подвір'ї, і поправляє час від часу фартух, який має якийсь особливий крій, пилипонівській. Лілія – учениця ЗОШ №2, що мріє стати кухарем, смачно готувати сніданки, обіди, вечері...
Софія Купріянівна, незважаючи на свій вік, розповідає про весільний обряд, новорічні святкування.
Ще б слухати, але не мали права зловживати її гостинністю. Пообіцяли, що прийдемо вдруге. На згадку мій помічник, випускник, а нині студент одного із київських вузів, Сашко Механіч сфотографував три покоління: бабусю Софію Купріянівну, доньку Катерину і праправнучку Лілію. На фото чепурилися всі: найбільше бабуся Софія.
Наостанку ми завітали до "самого красивого мужчины", як говорять пилипонівчани, Суржикова Терентія Андрійовича. До старожилів його важко віднести. Перед нами стояв чоловік, струнка постава якого не "тягла" на 73. Сині з поволокою очі випромінювали добро, повагу, тільки ніби випадкова паморозь у густій чуприні засвідчувала про прожите. І ще викликає він цікавість розкішною бородою, яку зберігає як оберіг, як символ того, що він пилипонівчанин, старовір, якщо й хочете – кацап. І з цього гордий. А ще гордість його в тому, що він простий чоловік, із своїми переконаннями, плюсами і мінусами позував місцевому художникові Суржикову Валерію Єфремовичу, тому, який стверджує, що їхня прабатьківщина – Рязань чи Калуга (за схожістю говірки), хоча його матір Тетяна Іванівна (за ознаками одягу) – Кубань. (Сімейні дебати!). Але суть в тому, що люди цікавляться історією свого роду, народу.
І красувався портрет Єфремовича (три роки тому) аж у Москві на виставці. Не кожному таке щастя випадає. Чи то борода приваблювала художника чи імпозантність Терентія Єфремовича, але факт є фактом.
Що позаду? Сезонні роботи, баштан, сім'я, діти, внуки, правнучка. Як у всіх, але по своїй стежині, пилипонівській. Тій, що у кожного одна, та й Батьківщину ніхто не ділить, не ставить національного паркана. Та й що ж тут ділити?! Батьківщина одна – Україна.