У стайнях Бершади містилося декілька сотень чистокровних коней і арабських скакунів з відповідним числом сивів і возів різного призначення і для будь-якої оказії, а так само була ціла армія кучерів і конюхів.
Інша армія складалася із служителів, зайнятих дресируванням собак для полювання, їх годуванням і прибиранням собачих будок, в яких містилися пойнтери, ірландські і англійські спанієлі і гончаки. Були окремі будки для російських вовкодавів.
Коли пані Яна приймала близько двохсот гостей, кожного гостя, залежно від його переваги, забезпечувався верховим конем або коляскою для післяобідньої прогулянки по старовинному парку Бершади. У парку виростали рідкісні породи дерев, він був прикрашений штучними ставками, містками, мармуровими статуями і альтанками. Цей парк займав декілька сотів гектарів землі по одну сторону від головного палацу.
Якщо гості пані Яни брали участь в полюванні, то кожен мав по осідланому коню і зграї гончаків на повідцях, причому один кінець повідця прив'язувався до сідла, а інший знаходився в руці вершника. Коли вовк раптово з'являвся перед мисливцями, вони спускали гончаки, і починалася скажена гонитва. Коні мчали за собаками, собаки переслідували вовка поки не наздоганяли свою жертву. Звичайно, ця розвага була долею тільки чоловіків.
Після полювання слідував рясний банкет з різними видами горілки, польської «Старки», рідкісними винами і французьким шампанським, принесеними з винних льохів.
Після обіду для немолодих гостей організовувалися картові ігри. Деякі чоловіки грали в більярд, а молодь танцювала віденські вальси, краков'як і мазурку під музичний супровід оркестру. У той час ще не було патефонів і пластинок.
Пізно увечері подавалася вечеря. Великий штат прислуги дозволяв обслуговувати гостей у будь-який час доби. Ці задоволення часто тривали декілька днів, а то і тижнів! Тільки який-небудь східний володар або дуже видатний європейський принц міг би дозволити собі розважатися з таким марнотратством. У Бершаді східна розкіш поєднувалася з найсучаснішим європейським комфортом.
Станіслав Юревіч був переважно зайнятий управлінням маєтків дружини – Бершади і Нестоди, що теж знаходився в Подолії. Вони розташовувалися на відстані ста шістдесяти кілометрів один від одного, і кожен маєток включав безліч господарств по декілька тисяч гектарів. У кожному господарстві був свій керівник, а контора головного доглядача знаходилася в Бершаді, недалеко від будинку господарів. При конторі було багато будов: житла працівників, стайні для робочих коней, хлів для худоби, псарня, пташиний двір і комора для возів і інструментів. Це було дуже жваве місце. Два маєтки давали сотні тисяч пудів високоякісної пшениці. Поділля і Україна в цілому у той час були житницею всієї Європи. Ніхто тоді не чув про канадську або аргентинську пшеницю. Саме Росія годувала всю Західну Європу.Тому маєтки вимагали постійної уваги їх власників.
Пані Яна не мала господарської хватки, і головному керівникові Бершади були довірені нагляд за маєтками і продажем їх продукції.
Станіслав Юревіч народився в білоруській садибі батька, і тому з самого дитинства був знайомий з сільським господарством. Його дружина охоче довірила йому весь свій спадок, і за декілька років прибутки від маєтків різко виросли. Він удосконалив систему обороту урожаю і виписав декілька молотарок з Австрії. Ці машини були першою спробою замінити примітивні старі молотарки, але селяни відносилися до них з недовір'ям.
Він імпортував арабських коней безпосередньо з Аравії, яка у той час була частиною Оттоманської Імперії. Вони були доставлені на морському судні до Одеси, російського порту на Чорному морі. Коні під час перевезення були повністю покриті замшею з єдиними отворами для рота і очей. Це було необхідною обережністю, оскільки морське повітря могло зашкодити цим прекрасним тваринам, що звиклих до сухого повітря пустелі. Табуни арабських скакунів паслися на безкрайніх пасовищах Бершади.
У зимовий час Юревічи переїздили в їх міський будинок в Одесі. Цей будинок, повторений в стилі раннього Ренесансу, із стелею ручної роботи, дверима з червоного дерева з бронзовими ручками, інкрустованою паркетною підлогою, вишуканими меблями, східними килимами, полотнами старих майстрів на стінах, ліпниною, бронзою і фарфором, був одним з найбільш шикарних палаців цього південного міста.
Час від часу вони їздили на французьку Рів'єру, здійснюючи подорож у супроводі слуг, власного кухаря, камердинерів, секретарів, годувальниць і гувернерів для дітей. Поїздку по залізниці вони здійснювали у власному вагоні. Зупиняючись в готелі, вони зазвичай займали цілий поверх. Французькі власті надавали всілякі послуги цим багатим російським «князеві і княгині». Французи не могли уявити, що така багата людина не мала аристократичного титулу. За їх поняттями, він був князем, мандрівним інкогніто.
Юревічи не особливо насолоджувалися життям в Парижі часів Луіса-Пилипа, короля-громадянина, який для завоювання своєї популярності часто гуляв з величезною парасолькою серед своїх підданих по вулицях французької столиці.
Тоді Париж не був тим містом, яке ми знаємо сьогодні. Монсеньер Гауссман, німець французького походження, що став згодом Перфектом Сиени, ще не почав своє грандіозне завдання по прикрасі французької столиці, розширенню вулиць, площ і т.п. Ця робота була проведена пізніше, під час Другої Імперії.
Юревічи любили бувати у Відні, їм подобався двір Імператора Фердинанда Першого. Тут у них було багато друзів, і зупинки в цій столиці часто були тривалими.
Через два роки після весілля у них народився син. Його назвали Мечислав. Нескінченні свята проводилися з нагоди народження спадкоємця стародавнього роду і неосяжного спадку. Але Марія, дочка дружини Станіслава Юревіча, завжди залишалася його улюбленкою.
вранці -2…-4° 
