Змалку я знала, що то мій дядечко Толя. Коли бабуся вкотре переглядає фотокартки, не можна бешкетувати.
Якщо у неї знову заплакані очі, значить наснився Толик. Якщо горить і плаче воском свічка – це роковини смерті дядечка.
У нашому домі слово Афганістан промовляють пошепки, ніби бояться розбудити пригаслий вулкан горя, страху і відчаю. Це слово розділило життя нашої родини на до і після ще у 1984 році, коли прийшла страшна звістка: «Ваш син загинув, виконуючи інтернаціональний обов'язок у ДРА. За мужність і відвагу нагороджений орденом Червоного Прапора (посмертно)».
Кажуть, що героями не народжуються. Згодна. Наш Толя народився 31 травня 1964 року в родині звичайних людей, які звикли до роботи на землі. Оскільки хата наша стоїть майже під самим лісом, то й не дивно, що дитинство він провів там. Знав кожне дерево, всі грибні місця, найпрозоріші джерельця, а букети рясту приносив напровесні матусі.
Після школи Толя закінчив Бершадське медичне училище. Мріяв лікувати людей.
Тому, коли прийшла повістка до армії, бабуся не хвилювалась, адже буде служити десь у медчастині, а там тепло і спокійно. Хто ж знав, що у Баграмі спека сягатиме 40 градусів, а він буде не у затишному госпіталі, а сам попроситься на передову, адже там він потрібніший...
У листах Толя писав: «Усе в мене, матусю, добре. Я в госпіталі працюю, служба спокійна. Трохи, правда, сумую за тобою, батьком, братом, нашою хатою, лісом...». Один раз прохопився, що дуже хоче додому, що все домашнє сниться. І жодного слова про те, що важко чи страшно.
25 травня розвідувальна рота, санітарним інструктором якої був Анатолій, в районі провінції Парван вийшла на душманів. Зав'язався бій. Під вогнем, пересуваючись від одного пораненого до іншого, він надавав необхідну допомогу. Виносячи з поля бою пораненого товариша, сам дістав важке поранення і помер. Про це рідним розповів офіцер, що супроводжував цинкову труну. Він же передав убитим горем батькам орден Червоного Прапора, що підтвердив слова: «Героями стають».
Ховали Толю Гомелюка саме в той день, коли йому мало виповнитись 20 років.
Я пишаюся своїм дядечком.
Його іменем названа наша вулиця, колосисте поле. На його могилі щороку зустрічаються воїни-афганці, про нього пам'ятають односельці. А він завжди посміхається до нас із фото у армійській панамі.
«Толику, синочку, допоможи мені», – просить бабуся. До хати заходить Толя Гомелюк.
Це мій старший брат. Йому зараз 22 роки, він студент, він так схожий на дядечка...
Марія ГОМЕЛЮК, учениця 9-А класу Устянської ЗОШ І-ІІІ ступенів.
вранці -2…-4° 
