Давно шукав можливості зустрітися якщо не з нею, то з її молодшими колегами. На жаль, так трапилося, що ми «розминулися» з нею – Олександра Миколаївна померла зовсім недавно – 11 січня 2007 року. І про її життя одного вечора мені розповіла її учениця, теж народна артистка України, учасниця самобутнього дуету «Доля» при Одеській філармонії Тетяна Буркацька. До пошуків залучився і наш земляк (уродженець Голдашівки) журналіст Петро Зарічанський. Думаю, що про неординарну особистість, непересічний талант Олександри Фоменко буде цікаво дізнатися і читачам нашої газети.
… Народилася вона в інтелігентній сім’ї Рачинських: батько був педагогом, мама – лікарем. Згодом Олександра Миколаївна згадувала: «У нашому домі панувала мистецька атмосфера. Тато грав на різних музичних інструментах. Часто звучали українські думи і старовинні романси».
Сама ж Шура, навчаючись у школі, брала активну участь у художній самодіяльності. У шкільній постановці «Борис Годунов» виконувала роль Марини Мнішек.
Шлях у мистецтво стелився не зразу. Спочатку вона вступила на факультет західних мов і літератур Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Разом із червоним дипломом одержала блискуче знання німецької мови. Та вабила до себе вокальна класика.
Вже маючи вищу освіту, Олександра вступила на вокальний відділ Тульського музичного училища. У це місто вона приїхала разом зі своїм чоловіком Миколою Васильовичем, заміж за якого вийшла у 1944 році.
Він був військовим, і мусив переїздити у різні міста тодішнього СРСР.
В Одесі вона вступила до консерваторії, ректором якої був тоді відомий композитор Костянтин Данькевич. Знаючи про наміри Олександри , тульські викладачі радили йому звернути увагу на талант нашої землячки. Під час її навчання професору Наталії Урбан вдалося не тільки вгадати потенціал голосу молодої співачки, а й прищепити культуру співу, природну і вільну манеру звуковедення, що забезпечувала внутрішню свободу. В Олександри був приємний голос сріблястого забарвлення. Завдяки цій манері він залишався молодим до поважного віку.
У 1954 році вона закінчила консерваторію. Могла б стати оперною співачкою, але віддала перевагу камерній музиці і співу, а саме авторським і народним пісням. Камерна музика вимагає від виконавців і тихішого звучання, і особливої філігранності.
У штат Одеської філармонії була зарахована 10 квітня 1955 року. Її подальшу долю визначила випадковість. В Одесу повинна була приїхати з концертом та симфонічним оркестром народна артистка Ніна Гончаренко. З якихось причин вона не приїхала. Щоб не відміняти раніше оголошений концерт, директор філармонії запропонував Олександрі виконати програму. Зробив це, ризикуючи, але разом із тим знаючи потенційні можливості молодої виконавиці.
Вона ж майстерно заспівала чотири арії з російських опер, чотири – із зарубіжних. Це був не просто тріумф, а перст долі.
Згодом у її репертуарі з’явилися твори Шостаковича, Моцарта, Верді. Репертуар постійно поповнювався. Олександра Миколаївна почала створювати монографічні програми, що складалися з романсів на вірші великих поетів – Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Олексія Толстого.
Виконувала твори не тільки у супроводів фортепіано, а й оркестру. Дружила з провідними композиторами та диригентами. Маючи в репертуарі чимало класичних творів, завжди намагалася вивчати нові.
Щороку готувала одну-дві нових програми. У її репертуарі понад тисячу творів! Із концертами побувала у 260 містах СРСР, у більше як двадцятьох країнах світу. Ставала лауреатом багатьох конкурсів та фестивалів.
Була вона творчою людиною не тільки у музиці і співі, а й у всьому: гарно готувала, шила. До речі, на кожен відповідальний концерт власноруч шила нову сукню. Була дуже комунікабельною людиною, любила запрошувати гостей. Ці вечори були дуже насиченими, цікавими і веселими. У них з Миколою Васильовичем не було власних дітей, тож Олександра Миколаївна «своїми» дітьми вважала і студентів консерваторії, де багато років викладала, і молодших колег, які вчилися у неї.
Мала дуже багато учнів, яких теж запрошувала додому, пригощала.
Шанувальників у неї не бракувало, а найбільшим був чоловік, який збирав газетні статті про неї та колег, знімки, фіксував її творчі досягнення. На жаль, все це десь загубилося після того, як Фоменки пішли з життя.
Будучи солісткою філармонії, Олександра Миколаївна тривалий час за сумісництвом викладала в консерваторії, а з 1980 року повністю перейшла на викладацьку роботу. Мала багато учнів. Дуже любила працювати з молоддю, говорила, що це їй приносить велике задоволення, вона ніби сама разом із ними проходить власний шлях. Завжди пам’ятала слова народної артистки Зої Гайдай: «У співу нема старості, а є невміння». Тож таким молодим залишався її голос до старості. І сама вона повторювала: «Не важливо, де працювати, а як, який у людини талант, внутрішня культура».
15 березня нинішнього року в Одеській консерваторії відбувся вечір пам’яті Олександри Фоменко. А через десять днів концерт, присвячений їй, пройшов у філармонії. Звучали твори у виконанні її учнів, колеги виступали зі спогадами про неї. Заслужений діяч мистецтв, лектор-музикознавець Анна Розен сказала: «Вона була надзвичайно музикальна. Кожен її сольний концерт був священнодійством – і яскравим дійством з ретельно продуманою архітектонікою. Вона говорила мені, що її ніколи не обтяжували дисципліна і регламент – вони не ярмо, а необхідна умова, щоб досягти успіху. І ще вона любила повторювати, що птаха не знає відпочинку».
Фоменко не шукала музичних творів, популярних у публіки і які б зразу гарантували овацію. Вона була Колумбом, першопрохідцем у музиці! Багато композиторів довіряли їй перше виконання своїх творів.
Сама ж вибудовувала свій, унікальний репертуар. Вона першою в Одесі виконала партію сопрано у 14-ій симфонії Дмитра Шостаковича. Завжди виходила переможцем, здійснюючи прориви в незвідане.
Публіка Олександру Миколаївну обожнювала. Її учні, як і вона, відзначені званнями, стали лауреатами конкурсів.
Вони під час меморіального концерту виконували ті твори, які включала у свій репертуар Олександра Миколаївна.
Галина Поліванова, завідувачка кафедри сольного співу Одеської національної музичної академії, народна артистка України розповідає: «Мене з Олександрою Миколаївною зв’язувала дружба протягом 60 років! Була вона радісною, сонячною. Була гарною жінкою, наділеною, крім елегантності, величезною силою волі. Була педагогом з великої літери».
Коли я готував цей матеріал, то в ході роботи виник задум: а що, якби дует «Доля» у складі народних артисток України Тетяни Буркацької та Лариси Стадниченко приїхав на малу Батьківщину нашої славетної землячки і виступив з концертом? І крім того, жінки розповіли б про Олександру Миколаївну. Адже ми так мало знаємо про неї.
Сподіваємося, що так буде.
Федір ШЕВЧУК
вранці -2…-4° 
