Анатолій Миколайович став лауреатом Державних премій УРСР і України, премії ім. Ярослава Мудрого. Він ведучий спеціаліст у галузі електрометалургії, автор понад 250 наукових праць, винаходів та навчально-методичних розробок, в тому числі має 87 свідоцтв та патентів України, частину яких запроваджено у виробництво із значним економічним ефектом.
Уцих рядках спресовано життєпис нашого відомого земляка, який прославив наш край далеко за межами України.
Знаний науковець, особистість. Здавалося, можна і загордитися. А він, на мою думку, простий, мов цілушка чорного хліба.
Мав честь познайомитися з Анатолієм Миколайовичем зовсім випадково у Серединці на святі села, яке опісля перетворилося у добру традицію, подію не лише районного масштабу. Тоді я з цікавістю спостерігав і слухав розмову між мудрим керівникомхліборобом Федором Кавуном (на жаль, уже відійшов у вічність) і одним з гостей торжества – відомим вченимметалургом про перспективи розвитку українського села, врожаї. Їхня приязна бесіда пересипалася оригінальними жартами і дотепами. Бо обоє любили гумор.
У ті роки правління ТОВ «Прогрес» з ініціативи його керівника, врахувавши пропозиції земляків, вирішило спорудити церкву. Бо жителям Серединки доводилося ходити до храму у сусідні села – Шляхову, Тернівку.
Оберіг духовності зводило в основному господарство разом із прихожанами. Церква, як мовиться, вийшла на славу. Відзначимо важливу деталь: її дзвони відлили на Дніпропетровському металургійному заводі за кошти Федора Кавуна і Анатолія Овчарука, про що засвідчує викарбуваний на них напис.
Вважаю, наведений факт висвічує важливу рису характеру вихідця з Березівки – щедрість душі, жертовність, бажання прийти на допомогу.
Цим він підтвердив улюблену фразу Федора Михайловича: «Підтримай сусіда і ти станеш сильнішим удвічі». Відтепер навіки у Серединці дзвони зміцнюють тіло і душу подолян.
Можливо, саме тоді в Анатолія Миколайовича зародився задум спорудити храм Божий і в Березівці. Так невдовзі й сталося. Церкву – дерев’яну, трикупольну звели в рідному селі на кошти земляка-благодійника, при активній підтримці отця Ростислава, прихожан, колишніх вихідців із села за кілька років.
Вона стала, без перебільшення, окрасою не лише Бершадщини. За цей благородний вчинок Овчарука нагороджено орденом Святого Миколая Чудотворця, його ім’я було занесено на районну Дошку пошани. Про нього писали обласні, центральні газети. Та найбільшою відзнакою для Анатолія Миколайовича є вдячність і пам’ять односельчан.
До речі, щойно у Вінниці видруковано мою книгу «Добридень, Березівко!», яку присвячено 20-річчю незалежності України. Кошти на видавництво історико-крає - знавчого нарису про село теж надійшли від благодійника з Дніпропетровська.
Автору цих рядків дуже хотілося дізнатися, як простому хлопцю із звичайної сім’ї колгоспників, без сторонньої допомоги вдалося досягти таких висот?
– Все дуже просто, – щиро зізнається Анатолій Овчарук, – у дитинстві перечитував книги про сталь. Мав гарний приклад старшого брата Олексія, студента металургійного інституту. Він дуже багато розповідав про навчання, професію. Тому й вирішив поступати за ним. До речі, мої двоюрідні брати Леонід і Анатолій також присвятили своє життя металургії. Ім’я першого пов’язане з історією комбінату порошкової металургії, що на Черкащині, другого – із Междуречєнським металургійним, який на Уралі.
У Дніпропетровську навчатися йому було цікаво. За плечима – міцні знання, здобуті у Березівській, Серединській та Тернівській школах. Чималий гарт одержав і в армії – служив моряком-зв’язківцем у Миколаєві та Севастополі.
Неодноразово одержував від командування подяки, березівчанина обирали секретарем комсомольської організації роти.
Юнак з Поділля, як і його нові друзі, гордилися, що потрапили до престижного, перс - пективного вузу. Тут професори, викладачі із нестандартним підходом до навчання зуміли запалити жагу творчості, пошуку нового.
Наполегливість, потяг до знань студента Анатолія Овчарука помітили досвідчені наставники. Відтак подолянин, одержавши диплом інженера-металурга, розпочинає новий етап свого життя, назавжди поріднився з інститутом, який потім перетворився в Національну металургійну академію України.
З 1998 року Анатолій Овчарук працює тут професором на кафедрі електрометалургії і за сумісництвом очолює науково-виробничу фірму «Техносплави», яка має міцні зовнішньоекономічні зв’язки з підприємствами Росії, Китаю, Індії, Казахстану, Єгипту, Ірану, Словаччини, Македонії та інших країн.
Йому часто доводиться їздити у відрядження за кордон.
Бувало, зателефонуєш йому, а у відповідь чуєш: «Я в Казахстані» або «Збираюся до Китаю»...
З притаманною енергією і неспокоєм вчений-металург щедро ділиться набутим досвідом, допомагає, навчає зарубіжних колег. Зокрема, в Китаї уже шість років діє запроваджена наукова розробка по виробництву алюмінієво-кремнієвих сплавів, а зараз розробляється технологія виробництва сонячного кремнію фізико-металургійним методом. У Казахстані та Індії – марганцевих феросплавів.
Нещодавно дніпропетровці одержали запрошення від колег із Таджикистану, Узбекистану.
Подвижницька праця професора Овчарука примножує імідж України на міжнародній арені, розширює ринки збуту вітчизняної продукції. Особисті його заслуги були відзначені і під час урочистого святкування 60-річчя утворення Китайської Народної Республіки – в жовтні 2009-го йому вручили медаль «Дружби народів». Та де б не бував, завжди у серці з ним Поділля, Березівка, з батьківською хатою, великою ріднею.
– Я з великою радістю приїжджаю додому. Відпочину. Наберуся нових сил. Наш край такий благодатний, що, здається, милішого немає на світі, – ділиться думками мій співбесідник.
Анатолій Миколайович радо зустрічається із земляками, постійно живе їхніми турботами. Завжди вислухає, якщо є можливість, – допоможе.
Одного разу, приміром, в’їжджаючи в Березівку, звернув увагу на невпорядковане кладовище. Не витерпів і зустрівся з сільським головою. У розмові той почав бідкатися, що, мовляв, не вистачає грошей. Анатолій Миколайович погодився допомогти коштами і тепер біля кладовища з’явилася добротна огорожа.
Він завдячує Богу, що прожив такі славні роки, має прекрасну біографію, багато щирих друзів на Україні і за рубежем.
Особливо радіє за сім’ю, в якій його серце черпає надійну підтримку, наснагу, справжнє розкрилля для творчості. А родинний оберіг династії металургів – особливий. Жартома можна сказати: гартований у домашньому «гарячому цеху».
Дружина Марина Єлисеївна – інженер-металург. Сумлінно працювала на Нижньодніпровському трубопрокатному заводі. Нині на заслуженому відпочинку.
Діти і онук продовжують їх славну естафету. Син Сергій також закінчив металургійний інститут. Механік-конструктор. Зараз займається бізнесом в Умані. Дочка Олена продовжила сімейну традицію, вона – інженер-металург, за спеціальністю – ливарне виробництво (кольорові метали). Овчаруки щасливі онуками. їх уже четверо. Найстарший Дмитро – студент третього курсу Національної металургійної академії. Анастасія – першокурсниця Дніпропетровського університету, майбутній психолог. Євген – восьмикласник, а найменшій Кірі пішов другий рік.
7 червня наш земляк відзначатиме славне 70-річчя.
Настав час пожинати людську повагу і славу. Звичайно, на адресу ювіляра, за плечима якого 45 літ наукової і педагогічної діяльності, надійде чимало вітань з багатьох куточків України, з-за кордону. Віншуватиме цю дату і Бершадщина – щедрим, духмяним короваєм на вигаптованому рушнику. З найщирішими словами побажань.
Серед них будуть такі: «Хай медоносить Вам на міцне козацьке здоров’я від чистої подільської криниці (попереду ще гай-гай скільки роботи!), на нові наукові звершення».
Петро МАНІЛЕНКО, заслужений журналіст України.
вранці -2…-4° 
