Якби всі ми любили село

– Зачекай, я тобі ряднинку на ослінчик підстелю, – звертався до дружини, як і належить галантному кавалеру, Василь Григорович, її чоловік.
І ота ряднинка з українським орнаментом – така знайшлася б у кожній хаті, – враз зайняла своє місце.
– Ухажор, – доброзичливо, якось по-змовницьки обізвалася на те на сільському розмовному діалекті Ніна Григорівна, його дружина. Досить поважний вже вік обох позрадницьки видавали хіба що дві палиці, на які опиралися обоє, вправно шукаючи ними третю точку опори.
А на веселому подвір’ї, як кажуть у народі, невеселих людей не буває. Тож розмова зав’язалася швидко, невимушено.
Спочатку 72-річна Ніна Григорівна згадала, як ще тринадцятирічною пішла на роботу, як трудилася все життя і у полі, і на фермі, як на кілька місяців перед самим виходом на пенсію підвело здоров’я і не змогла вже працювати. Семидесятивосьмирічний Василь Григорович теж все життя працював будівельником.
Колодязь на подвір’ї, прозора прохолодна вода у ньому теж, мабуть, додає віку, бо обоє почувалися ще досить впевнено і розмірковували по-селянськи мудро.
Найбільше дошкуляє таким, як вони ветеранам, ситуація, яка склалася в їхньому селі.
– У свій час ми відбудовували Березівку з розрахунком на перспективу, щоб люди могли тут жити і працювати, – згадував вголос господар двору. – Та «догосподарювалися» вже до того, – продовжував він вже з іронією, – що взагалі вже немає ніякої роботи. Поля, звичайно, обробляються, родять, але відколи у Березівку прийшов інвестор, у всіх з’явилося відчуття, ніби потрапили в полон.
З одного боку нібито і непогано. За оренду земельних паїв, наприклад, видали аж по 1,2 тонни зерна – по стільки його колись навіть не заробляли, а з іншого? Колись у господарстві цукрові буряки сіяли, а тепер в основному тільки зернові, соняшник і ріпак. Тваринництво теж ніби вітром здуло. Звідкіля для всіх має взятися тепер ота робота?
Виходить, навіть рядовий селянин розуміє, яку роль відіграють у народному господарстві буряківництво, тваринницька галузь. У наших же верхах люди з дипломами чомусь не надають цьому належного значення, висловлювався він вголос.
А сталося це так, на його думку, тому що попереднє покоління було замолоду навчене трудитися. Нині ж молодь, іноді навіть ті, хто приходить до влади, потрапляють у керівні крісла одразуж, як кажуть, із-за парти. Звідкіля їм у такому випадку знати, до чого можуть призвести село отакі переміни.
Якби не пенсії, то не знаємо навіть як виживали б. Раніше хоч городи обробляли, худобою займалися. Тепер же у такому віці навіть отих 12 соток біля хати для двох буває забагато.
– Так, магазин поблизу, і базар в селі є, автобус заїжджає, ліки теж підвезуть, можна навіть замовити, але на все потрібні неабиякі кошти. Машина дров, наприклад, без яких не обійтися, коштує далеко за тисячу гривень. А що робиться з цінами взагалі? Намітив якось придбати одну річ, яка коштувала 10 гривень, – навів приклад Василь Григорович, але поки зібрався у магазин, а на ній вже цінник – 12 гривень. Хіба так повинно бути?
Заживемо аж тоді, як вийдемо на заслужений відпочинок, мріяли колись, а що з того вийшло? За все, за словами пенсіонерів, ще беруться обоє. На жаль, через те, що здоров’я вже підводить, не все вдається. А квіти поблизу двору – то своєрідна розрада. В одній руці, бувало, палиця, щоб підпиратися, розповідали обоє, а в іншій сапа.
До речі, молоді теж до вподоби ота сільська краса. На жаль, орієнтована вона, здебільшого, не на те, щоб творити її власними руками, а на готове, нехай, мовляв хтось зробить. Зверніть тільки увагу, хто здебільшого в селі тепер на городах, як аргумент навели вони приклад, багато побачите молодих? Набагато частіше можна побачити саме пенсіонерів. Візьме якась семидесятирічна, а то й старша бабуся, яка вже навіть сама зігнутися не може, сапу в руки і «пече нею», навіть спека таким не перешкода.
От і дійшло вже у Березівці до того, що навіть спеціалісти, як от на ФАПі, не хочуть триматися.
– Колись була пора, – поринув у спогади мій співрозмовник, – мого діда за те, що мав коня і борону, вислали на Північ. Тепер же можна мати на селі все, а от працювати молоді чомусь не хочуть. Он як «ожила» була у свій час Березівка, як всі ходили на роботу. А «дожилися» до того, що не залишилося вже нічого.
Навіть будинок культури, який так і не ввели в дію, почали розтягати. Звідсіля і в особистому житті пішло все у багатьох шкереберть. Тричі на віку, наприклад, Василю Григоровичу довелося будуватися, а обоє синів живуть у Росії і навідуються до батьків хіба що раз на рік. Бо чим зайнятися у Березівці?
Зате з реформами на село нагрянула інша біда. Тількино вимерли, наприклад, господарі однієї з хат, як на готовеньке враз знайшлися інші «хазяї», ласі поживитися за чужий рахунок. І в селі нібито знають сільська рада і міліція, хто саме «верховодить» темними ночами, тримаючи населення у страсі, особливо пенсіонерів. От тільки закони у нас, бачите, такі, що не впіймав на гарячому, не докажеш, що злодій.
Хіба не парадокс, коли жилося раніше набагато важче, як тепер, а нічого подібного у селі не творилося. Тепер же тільки б радіти, що жити стало легше, та дошкуляти почало вже інше. Та ще й вік бере своє. Не даремно у народі кажуть, – гірко усміхнувся Василь Григорович, – що побудував хату, викопав колодязь, льох, а сам...» І все ж дана сім’я в селі на висоті. Хоч і спираються на палиці обоє, але і на подвір’ї лад, і на вулиці прибрано, радують око квіти. Не стільки, мабуть, важливо, хто саме започаткував квітникарство, бо і в сусідів Дяченків, – Володимира Дмитровича і Євгенії Григорівни, і у Юлії Михайлівни Чернеги теж квіти біля обійстів. Набагато важливіше в даному випадку те, що всі вони люблять свою вулицю, своє село. Якби його хоча б настільки полюбили ми всі, набагато іншого набули б вигляду наші села.
Павло КУШПЕЛА.
с. Березівка.