Ще раз возвеличена Поташня

Мабуть, годилося б назвати це оригінальним мистецьким проектом, який є продовженням, новим творчим виявом тієї культурницько-просвітницької місії, яку Прокіп Колісник здійснює впродовж кількох років у своєму рідному селі. В якому, як відомо, його непосидючістю в далекому Пряшеві, талантом, енергією та завзяттям створено музей історії села, його гімн, герб та прапор, картинну галерею.
Видання «Поташня – чарунка Поділля», презентація якого відбулася в Музеї Тараса Шевченка і спричинила цю публікацію, складається із шести частин. В альбомній частині представлені твори художників, учасників літніх пленерів, що проводилися в Поташні в 2004-2008 роках. В основному картини написані безпосередньо в селі. Окрема глава – поетична. В ній вірші, що звучали в Поташні безпосередньо з уст знаних поетів, що брали участь у святах села, що зазвичай були велелюдним заключним акордом літніх мистецьких десантів. Наступна частина – враження учасників мистецьких заходів від перебування в Поташні, від проекту Прокопа Колісника. Фоторозділ видання містить десятки світлин, що вибудовують фотолітопис культурницькопросвітницького проекту «Поташня – чарунка Поділля». Заключні глави – коротка історична довідка про село, що впродовж кількох років ставало об’єктом мистецького паломництва, і хочеться сподіватися, ставатиме й надалі, а також стисла розповідь про поташнянський музей культури та картинну галерею Прокопа Колісника в ньому.
Про нове мистецьке видання художника-поташнянина і про його багато - плановий проект, що є даниною синівської любові малій батьківщині, можна говорити й писати багато – як про непересічне, ще не вивчене й до кінця не осмислене явище духовного подвижництва, але краще знати, що сказав про нього на київській презентації сам автор.
– Я не вважаю цей проект своєю власною особливою заслугою, бо він творився спільно з моїми творчими сподвижниками, друзями і людьми, що займаються далеко не мистецькими справами, але попри те є справжніми творцями й сподвижниками. Це книга не роман, в ній я пишу й показую те, що відбувалося упродовж кількох років (а ще точніше – впродовж кількох літніх тижнів кожного з тих років) у моєму рідному селі, в Поташні, котра щоразу в цей період культурно й духовно возвеличувалася. І зрештою те призвело до створення в селі самобутнього музею й картинної галереї. Книга-альбом разом із тим про значення краєвидів у творчості сучасних українських митців, хоча всі ті краєвиди знову ж таки одного села. Для тих полотен характерно те, що більшість із них написані способом а la prima, тобто коли швидко мазками передається неповториме миттєве враження від стану природи в той момент, коли художник взяв до рук пензля.
Того староноворічного вечора на презентацію в Музей Тараса Шевченка зі - йшлися не лише художники, про яких зокрема і книга як про учасників поташнянських пленерів та авторів живописного оспівування та возвеличення, здавалося б, простої, але кожен раз нової й неповторної краси цього села, а й поети-земляки Ніна Гнатюк та Наталка Поклад, журналісти, просто небайдужий люд, який уже знав або навіть вперше довідався про культурницько-просвітницький проект Прокопа Колісника. Ті, кого запрошували до слова, кому було що сказати на тему цього зібрання говорили гарно, правильно, інколи задовго, але щиро. Процитую лише те у кількох виступах, що стосувалося безпосередньо Поташні, головного об’єкту й головної мети цього проекту.
Ніна Гнатюк: «Тут у Києві, у вінницькому земляцтві ми провели презентації уже сімох сіл. Сподіваємося, що восьмим стане Поташня, бо все у неї для того є. І насамперед самобутній музей та картинна галерея. Я минулого року побувала на святі села й переконалася, що й інших достоїнств та талантів селу не бракує».
Василь Корчинський, художник: «Ми з Прокопом із одного району. Поташня мені знайома з дитинства: водила мене мама туди до церкви, бо у Вовчку не було своєї. Але по-справжньому краса цього села-чарунки розкрилася мені, коли став учасником літніх художницьких пленерів, зініційованих Прокопом.
Хотілося б, аби кожне українське село мало такого свого Прокопа, тоді селу не загрожував би вирок неперспективності.
Поташня на добру заздрість інших має.
Коли мої односельці – а від колишнього Вовчка залишилася, на жаль, тільки третина села – кажуть, щоби і я, як Прокіп для Поташні, робив щось схоже для Вовчку, то кажу на те просто: «На жаль, я не Прокіп Колісник». Вдячний Поташні за те, що через багато років знову повернула мене на Вінниччину – до тих подільських горбів та інших незабутніх та милих серцю красот. Люди вже звикли до наших літніх наїздів, чекають наступного року, аби вкотре гостинно нас приймати. Із вдячністю за ту гостинність ми кожного разу по закінченню пленеру даруємо сільській галереї по одній своїй картині. І скажу відповідально, що деякі солідні художні музеї позаздрили б тій колекції картин, яка зібралася в поташнянському музеї».
Микола Чубук, журналіст: «Я в Поташні ще не був, про що дуже шкодую, але вже багато про неї знаю, і це мене спонукатиме таки побачити ту чарунку Поділля, бо скільки картин не створили б там художники, всього тамтешнього простору вони все одно не охоплять».
Автора цієї публікації «винуватець» київського зібрання також попросив сказати пару слів, оскільки ми з ним у селі сусіди, і я був на презентації єдиним, окрім самого Прокопа, корінним поташнянином. То були слова вдячності йому та його творчим однодумцям за моє село, за Поташню. Духовно відроджену Поташню, возвеличену, прославлену їхньою творчістю та подвижництвом. Таки прославлену, бо коли ведуча називала Поташню на французький манер, із наголосом на останньому складі, то із залу, де не було жодного поташнянина, її виправляли, як правильно вимовляти назву села… Анатолій ЗАДОРОГА, журналіст.
м. Київ.