Анатолію Гомелюку

Тобі було б сьогодні п’ятдесят,
 Та різні долі нам судилися з тобою –
Ми, однокласники, ще тут, в гостях,
А ти в раю вже – сам з собою.
Який бентежний він, останній травня день,
І щовесни усім нам так тривожить душу,
А серце каже: «Не забудь лишень!» –
І вкотре я тобі писати мушу.
Вертаюсь подумки у ті далекі дні –
Роки пройшли, та ми нічого не забули.
Не згаснуть вічні пам’яті вогні –
Дитинство й юність швидко так минули.
Я не забуду перші проліски твої,
Що непомітно клав під партою моєю.
Хвилюють досі спогади і сни мої –
Була тоді «малою» й подругою твоєю.
Укотре перечитую останнього листа
З далекого і чужого краю.
Чи ж смерть жорстока хоч кого пита,
Чим винен перед долею?
Не знаю... А мати?...
Мати й досі сина вигляда
Звідтіль, де ясні зорі, чисті води.
А Толик лише з фото погляда...
Із цим ніколи не настане згоди.
Кому й за що віддала сина?
Втомилася питати вся родина.
Той біль лиш Бог єдиний бачить
І сльози материнські не пробачить.
Цей вічний біль з роками не минає,
Вже і на наші скроні сивина лягає.
Не змиримось ніколи з цим – душа щемить,
Що не відвернули ту фатальну мить...
Прийми, наш Толику, ці спогади з журбою.
Колись на небесах зустрінемось з тобою...

Валентина ЗАБОЛОТНА (ПЛАХОТНЮК).