Учитель з великої літери

Такі вчителі, як Микола Феофанович, залишають на все життя глибокий слід у душах своїх вихованців.

І сьогодні його учні з гордістю згадують свого вчителя.

Він був високоерудованим спеціалістом. Викладав українську мову та літературу, історію, німецьку мову та музику, а також займався громадською роботою в селі.

Справу М.Ф. Гончаренка продовжили його учні: сотні випускників стали вчителями. В Тернівській школі працює дочка Вікторія Миколаївна Гудзь. Нинішній педагогічний колектив Поташнянської ЗОШ І-ІІ ступенів складається переважно з вихованців Миколи Феофановича. Школу очолює його учениця Марія Устимівна Шиндер. На педагогічній ниві працюють вихованці О.І. Баранова, В.К. Буга, М.І. Садовий, Л.С. Садова, Н.Ф. Воробйова, Є.Ф. Гостєва, О.В. Овсянікова, О.П. Садова, Н.В. Соболєва та багато інших, а Прокіп Колісник став відомим художником і педагогом Словаччини, Анатолій Задорога – кавалер ордена Святого рівноапостольного Володимира, відомий журналіст, який довго був заступником редактора газети «Вечірній Київ», а нині очолює київське представництво львівського медіахолдингу «ПромІнфо», а також є політичним оглядачем газети «Київська правда».

Народився М.Ф.Гончаренко 11 лютого 1924 року в селі Липецькому Чечельницького району в селянській сім’ї.

Важке й безрадісне дитинство минуло на широких полях рідного подільського краю. Змалку допомагав батькові орати, сіяти, збирати урожай, добре запам’ятав колективізацію, індустріалізацію нашої країни, важкий і страшний голод 1932-1933 років.

Після того, як у 1939 році батька несправедливо забрали на Колиму, довелось навчання у загальноосвітній школі поєднувати з трудовою діяльністю, щоб допомогти матері прогодувати чотирьох малолітніх братів і сестер. Працював на різних роботах. Дітей до 16-ти років на роботу не брали, тому мама мусила ще й хабара давати. Нарешті доручили ледачих волів, щоб вивозити сміття з території цукрозаводу. Та найбільше запам’яталася робота вантажника в Чечельницькому «заготзерні» та на станції Чечельник Ольгопільської рай - споживспілки. Вісімдесятикілограмові мішки з борошном носив залюбки, а ось стокілограмові мішки з цукром для чотирнадцятирічного хлопчини були надто важкі, особливо, коли треба було підніматися сходами.

Пережив важкі роки окупації. У цей час вступив до Ольгопільського комерційного ліцею, та через два тижні хлопця відрахували, бо на уроці Закону Божого замість слова «зачатіє» сказав, що Мати Божа Марія раптом опинилася в цікавому становищі.

У роки Великої Вітчизняної війни був розвідником 126-го гвардійського стрілецького полку, 41-ої гвардійської стрілецької дивізії. За бойові заслуги на фронтах Великої Вітчизняної війни нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ-го ступеня, медалями «За відвагу», «За взяття Відня», «За взяття Будапешта», «За визволення Праги», «За участь у Великій Вітчизняній війні» та багатьма ювілейними медалями.

З 1946 до 1947 року був на спеціальному державному завданні – вивозив хліб із глибинок казахстанських степів, рятуючи країну від голоду.

Там ледь не потонув разом із машиною ЗІС-5 у річці Ішим, яка протікає біля міста Цілинограда (тодішній Акмолінськ).

У 1947 році демобілізувався. Через безвідповідальність командування 122-го автобату від Акмолінська через Петропавловськ - Харків - Первомайськ більше тижня добирався додому, терплячи знущання й наругу від працівників залізниці, які майже на кожній зупинці висаджували з вагона. А так у дитинстві любив залізничний транспорт, навіть мріяв вивчитися на машиніста паровоза! Отже, їхав не в комфортабельному купе, не як воїнпереможець. Ніхто не зустрічав, ніхто не підносив квітів, добирався додому «зайцем» і в тамбурі вагона, і в гальмівній будці, і на буфері, на підніжці поїзда, у товарних вагонах і на залізничних платформах. Від паровозної іскри загорілися речі.

Вдома маму відшукав на городі в кукурудзі з молодим качаном у руці, який вона смоктала. Худу, висохлу від недоїдання, але не опухлу від голоду. Заніс до хати, нагодував привезеним із Казахстану хлібом.

Наступного дня пішов у райвійськкомат отримати продукти на два тижні, відповідно до постанови уряду. На військовий облік узяли, бо район потребував робочих рук, а ось видавати належний продуктовий пайок ніхто не збирався.

Через день у районній ощадкасі отримав по талонах нагородних книжок 850 карбованців, за які купив у той же день пуд житнього борошна, завдяки якому сім’я дочекалася нового врожаю 1947 року.

Через два тижні після демобілізації уже працював інспектором районної ощадкаси, а попереду чекали важкі післявоєнні голодні й холодні роки.

Маючи вигляд голодуючого, а не студента, за два роки здобув професію педагога. За першу ж вересневу зарплату поховав маму, за жовтневу – одружився. Що не кажи, а перші зарплати мимоволі запам’яталися на все життя.

Працюючи вчителем Поташнянської восьмирічної школи, заочно з відзнакою закінчив Бердичівський інститут, а згодом і Вінницький. Обіймав посаду завуча школи… Написав більше п’ятдесяти пісень, близько двадцяти з яких виконували колективи художньої самодіяльності.

Поташнянський хор з його беззмінним керівником Миколою Феофановичем понад 20 років виступав на сцені не тільки сільського будинку культури, а й Бершаді, Вінниці. Своє важке життя описав у рукописних книжках «З мого дитинства», «Моя юність не усміхалася» та «Голодомор33», уривки з яких друкувалися у газетах та журналах. На жаль, через брак коштів книжки не були надруковані.

Помер М.Ф. Гончаренко 16 лютого 1994 року. Мешканці Поташні й дотепер вшановують пам’ять свого вчителя і гордяться тим, що на їхньому життєвому шляху була така прекрасна людина – Учитель з великої літери.

Григорій ПОГОНЧИК, член Національної спілки журналістів України, с. Поташня.