Як прикро, що про все доводиться писати в минулому часі. Хоча особливістю людської пам’яті є здатність повертати прожиті і пережиті моменти життя. Упевнений, багато з нас, а особливо його колеги, не тільки не забудуть Павла Івановича, а завжди подумки радитимуться з ним, при прийнятті важливих рішень пригадуватимуть, як би він вчинив у тому чи іншому випадку.
Мені доля подарувала можливість багато спілкуватися з ним, працювати разом, навіть готувати деякі матеріали у співавторстві. Ця співпраця була і продуктивною, і приємною, бо Павло Іванович володів якоюсь особливою здатністю розуміти задуми, вносити свіжий струмінь у творчий процес. І серед колег-редакторів він був лідером, до якого прислухалися, думка його важила дуже багато.
Багато років він працював власним кореспондентом газети «Подолія». Умів органічно поєднувати виконання основних обов’язків з журналістикою, яка стала його покликанням на все життя. Любив газетну роботу за те, що давала йому можливість зустрічатися з багатьма людьми, з якими спілкувався і після публікацій. Не проходив мимо недоліків, не терпів несправедливості.
І ось уже сорок днів, як його нема.
За християнськими віруваннями, у цей день душа померлої людини остаточно залишає світ, але перед цим на одну ніч повертається в рідну домівку, щоб уже навічно розпрощатися з рідними перед тим, як небесні янголи віднесуть її до Всевишнього. А Він уже визначає її подальший шлях залежно від земних справ людини і силі молитов за неї.
Роки, відведені йому Богом і долею, Павло Іванович прожив немарно: все життя трудився, любив людей, дбав про рідних.
І ще довго ми не зможемо змиритися з тим, як несправедливо вчинила з ним доля.
Бо ж скільки хотів і міг ще зробити! А трішечки заспокоїти нас, зменшити гіркоту втрати може лише відома істина: Бог забирає до себе найкращих.
У цей день просимо всіх, хто знав Павла Івановича особисто або по публікаціях у пресі, згадати цю прекрасну людину.
Федір ШЕВЧУК
вранці -2…-4° 
