Повчали нас, навчаючись самі

Принаймні, стверджую це не як абсолют, а в міру того, коли доводилося бути свідком чи учасником. Думаю, мій спогад про окремі моменти з життя найвищого керівного органу в районі буде цікавим, а, можливо, й корисним теперішньому читачеві.
Особливо запам’яталась нарада апарату, яка була найкоротшою. Тодішній перший секретар райкому Василь Федорович Темний, угледівши, що дехто з працівників відчутно знизив оберти в роботі, не вдався до «розносу». До речі, цього він не робив ніколи. Того ж разу лише промовив: – Шановні товариші! Висловлюю інформацію для роздумів: чи погодилися б ви, щоб у трудових книжках громадян робився запис про те, що одні працювали, а інші – лише перебували на посадах.
Я особисто вважаю, що так було б більш справедливо. А ви?..
В кабінеті запанувала абсолютна тиша, всім ніби заціпило.
– Тож ідіть працювати і подумайте, – сказав Василь Федорович.
Ми ж, переглядаючись, розійшлись, гублячись в догадках: кого ж саме це стосується більше. В кулуарах по-різному тлумачився зміст підтексту, але кожен намагався підвищити свій коефіцієнт корисної дії.
Повчальним для кожного з нас був і перший урок Темного після оглядин наших робочих місць. Звісно, без погодження. На робочих столах гамузом були купи паперів, а в деяких кабінетах висіли клуби цигаркового диму. Ми очікували добрячої прочуханки. Та перший секретар, запросивши усіх нас до свого кабінету, сказав лише: – Від побаченого у мене, товариші, склалось гнітюче враження. Адже усе це бачать люди, які до вас приходять. І щоб у мене утвердилася думка, що так воно у кожного і дома, зробіть негайно серйозні висновки. Все, йдіть працювати!
Звичайно, висновки ми зробили раз і назавжди.
Пригадався ще один епізод. Мені й досі незрозуміло, чим керувався той, хто нашептав першій особі в районі про мою «неправильну» форму етики. Виявляється, йому були не до вподоби вживані мною фрази: «Прошу вас», «Дуже прошу вас», «Будь ласка» замість традиційної керівної наказової форми спілкування. Отож, з властивою мені міцною пам’яттю, викладаю розмову з Василем Федоровичем.
– Шановний! Скажіть-но мені, а чи слухаються вас як заступника голови райвиконкому наші керівники, бо чомусь ви ніколи не звертаєтесь до мене по допомогу?
– Я вважаю, що так, тому що при їх допомозі мені вдається належним чином виконувати всі доручення і обов’язки, покладені на мене.
– Ну дивіться, бо мене інформують, що ви занадто лагідний у взаємостосунках з ними.
– Дозвольте, Василю Федоровичу, у цьому з вами не погодитись. Одна справа, коли команди віддаєте ви, а інша – коли завдання потрібно виконувати з висоти моєї посади. Тим паче, що випадків невиконання моїх звернень при вирішенні будьяких справ я дійсно не пригадую.
– Добре. Вважайте, що я з вами згоден, але все ж пам’ятайте, що ви там перебуваєте не для того, щоб займатися благоговінням.
Щось повчальне, правда, зрідка, високопосадовцю доводилося вислуховувати і від своїх підлеглих. Наприклад, якось на зборах нашої первинної парторганізації я вирішив покритикувати В.Ф. Темного, чекаючи опісля чогось неприємного для себе. Та я помилявся… Хоча критику ніхто не любить, Василь Федорович, на моє здивування, сприйняв її належним чином, визнавши доцільною і справедливою. А через деякий час я переконався, що порушені мною проблеми були вирішені.
Я далекий від того, щоб ідеалізувати наше минуле, але однозначно можу сказати, що планка моралі і етики тих часів була значно вищою. Це така ж свята правда, як і те, що до доярки і свинарки у недалекому минулому звертались виключно на «Ви».
Ось так повчали нас, навчаючись самі.
Чому розповідаю публічно і так відверто? Та тому, що все менше залишається живих свідків тих подій. Окрім того, дуже вже помітно знижується морально-психологічний рівень у людських взаємовідносинах, все глибше проникає бездуховність. А посилаюсь на уроки Темного тому, що він доволі тривалий час талановито керував районом, був мудрим наставником для колег, соратників і сповна заслужив на добру пам'ять.
Юрій ЦІНЧИК, громадський кореспондент.
м. Бершадь.