А весілля було золоте

На золотому весіллі, як і тоді, коли подружжя вперше ставало на весільний рушник, і дорогу, за давнім звичаєм, переливали водою, і до меморіалу полеглим односельчанам ходили, щоб вклонитися та покласти квіти. Наречені, їхні діти та онуки були одягнені в українські вишиванки.

Кажуть, ще треба заслужити у Бога, щоб діти організували батькам таке свято, дочекалися від них шани. А у Ціпенків організували його саме вони – дочка Інна і син Юрій, в яких давно власні сім’ї. Зокрема Інна, організовуючи весілля, продумала усе.

Були тамада з райцентру, відео- та фотозйомки. Лише на зміну духовому оркестру запросили естраду.

Вітання, жарти, подарунки.

Цікаво, що ноутбук нареченим подарував не хтось інший, як Тарас Григорович Шевченко. І це зовсім не жарт.

Тарасом назвала свого сина дочка Інна, а прізвище та по батькові співпало. Чи могло бути щось дорожчим для дідуся та бабусі, ніж цей подарунок від такого онука? Залишилося тільки допомогти їм освоїти дивотехніку.

«У кого це може бути весілля?», – дивувалися тоді на більш віддалених від центру вулицях. Зате після, чимало хто зауважував, що Надія Григорівна, якій пощастило дочекатися такого золотого дня, за три з половиною десятиліття роботи на свинофермі свинаркою наробилася. Та і Микола Степанович не залишався без діла. Ще будучи неповнолітнім, випробовував свої сили на різних роботах у великокиріївському колгоспі. А коли з мамою купили хату в Усті, працював причіплювачем у тракторній бригаді. Тодішній голова правління устянського колгоспу Євген Уманський, дбаючи про кадри для села, направив його на курси трактористів. Закінчивши їх, змушений був закріплювати набуті знання на практиці.

Але в Усті Миколу Ціпенка більше знають як екскаваторника. Цією професією він оволодів під час служби в армії. Якщо у свій час і залишив колгосп, подавшись на відхідництво, то, напевно, на те тоді могла бути поважна причина. Так чинило багато його односельчан. Врешті-решт невипадково пішла у небуття колгоспна система. А коли почав отримувати на якусь копійку більше, як колись у колгоспі, то, працюючи на екскаваторі, напевно, відробляв свою заробітну плату. Одним словом, не ходив у білих, як кажуть, рукавичках, щоб йому можна було позаздрити, роками вантажив як не каміння у гранкар’єрі, з якого, напевно, велося будівництво в Усті, то пісок та інші матеріали на будівництво ширококолійної залізниці з Гайворона на Вінницю. Не кожний на його місці витримав би у літню спеку на екскаваторі у кар’єрі чи посеред долинів і боліт. В Усті нове русло річки, у центральній частині села, прокладав саме він. Можливо і шукав більш оплачувану роботу, що могло подобатися не всім, але мав на те повне право. Як тільки виростали їхні діти, коли у багатьох випадках ні ранками, ні вечорами, ні у вихідні дні дома не було ні батька, ні матері?

Траплялося, коли був без роботи, знаходив її удома. Так на їхньому подвір’ї з’явилася тепличка, жаль тільки, що не довів чомусь задумане тоді до кінця, то маятникова пила, якою різав дрова. Як тільки стало можливим, організував фермерське господарство.

Його ж дружина, навіть маючи вже власне поле, все ще не могла розпрощатися із свинофермою. Приходила з роботи додому і йшла на своє поле чистити буряки.

Розповідають, що на золоте весілля до них, окрім дітей та онуків, а дочекалися вже навіть правнуків, прийшли всі, кого запросили. Для таких, як вони, напевно, не стільки цінними є навіть подарунки, власну старість зуміли забезпечити самі, а ось тепле слово ще і когось із керівників села у такий день не стало б на заваді. Бо ніщо, кажуть, не зігріває на схилі літ, як увага оточуючих.

Петро ЗАХАРЧУК.