Щасливі в парі сімдесят літ!

Василь і Ганна родом з одного села. Народилися, виросли й нині мешкають у Красносілці. Їхнє дитинство припало на важкі довоєнні та воєнні роки. У чотири роки Василько осиротів – померла мама, а згодом і батька не стало. Жив із мачухою, закінчив всього два класи, змалку пас корів, частенько бувало, що й в жолобах спав…

Батьки Ганни, які виховували двох дітей, жили дещо краще, але теж важко працювали біля землі. Труднощі тієї пори сповна пізнали усі, але найбільшим випробуванням була війна.

Під час окупації із Красносілки, інших сіл молодь відправляли у Німеччину на важкі роботи. Не вдалося уникнути цього і Ганні. По дорозі хлопці і дівчата тікали, і німці багатьох перестріляли.

– Мама потрапила в Катовіце, – розповідає донька Ганни і Василя Фартушняків Поліна Ткаченко. – Спочатку працювала в їдальні на шахті, але згодом за те, що передавала записку від сестри брату, яких забрали із сусідньої з Красносілкою Завадівки, її теж перевели в забій. Дівчата штовхали перед собою важкі вагонетки з вугіллям. Коли ж дійшла звістка про те, що в Україні загинув син одного із наглядачів шахти, їх почали сильно бити. Мама втратила свідомість, отямилася у лікарні. Необхідну медичну допомогу надав лікар, поляк за національністю, якому мама сподобалася – вона була дуже вродливою, мала гарні коси.

У лікаря і його дружини не було своїх дітей, тож він брав маму на ніч додому, а вранці відвозив у лікарню. Вони добре ставилися до неї, одягали і хотіли, щоб мама залишилася у них назавжди. Але коли радянські війська звільнили місто від фашистів, мама почала проситися в Україну додому, плакала. Польська сім’я зібрала її в дорогу, дала свою адресу і сподівалася, що мама все-таки потім повернеться до них.

Варто сказати про те, що німці під час відступу залили шахту, в якій працювали хлопці і дівчата, водою. Ганну забрав до себе лікар, переховував, адже хотів, щоб дівчина жила в його сім’ї. Але врятуватися пощастило ще одній дівчині – Ніні Завальнюк, яка теж із Красносілки. Вона приїхала додому і сказала (бо так думала), що Ганну разом з іншими залили в шахті. Її мама дуже переживала, відправила похорон.

Однак Ганна, хоча і з великими труднощами, добралася додому. Хлопчики першими побачили її і побігли в село, вигукуючи: «Тітко Гафіє, ваша Ганя йде!» Яке це було щастя і водночас диво – важко словами переказати!

Василь і Ганна жили недалеко один від одного, зростали разом. Після того, як дівчина повернулася з чужини, вони зустрічалися кілька місяців, а у жовтні сорок п’ятого побралися. Наступного року в молодій сім’ї з’явився первісток – син Віктор, а потім і дві донечки – Софійка і Полінка. Василь пройшов фабрично-заводське навчання й здобув спеціальність водія. Все життя шоферував у місцевому колгоспі, тож чимало кілометрів намотав на колеса автомобіля. Василя Григоровича в роботі вирізняли надійність, відповідальність. Він користувався авторитетом, його поважали. Цікава деталь: у 1968 році Василю Фартушняку, як кращому працівникові, запропонували за зароблений цукор придбати автомобіль «Запорожець».

Це була значна подія у селі.

Сумлінно трудилася в колгоспі і Ганна, яка хоча і навчалася на курсах бухгалтерів, але так і не закінчила їх, бо на руках було троє малолітніх дітей.

Спочатку працювала в ланці на полі, потім на фермі, де отримала серйозну травму.

– Наші батьки жили хоча і скромно, але дружно, у любові і доброті, – продовжує розповідь Поліна Василівна. – Побудували гарну хату, поставили нас на ноги, допомогли здобути освіту, знайти своє місце у житті. Вони жили і живуть для усіх нас… Доречно буде сказати про те, що найстарші Фартушняки по праву пишаються своїми дітьми, які досягли певних успіхів у житті: Віктор і Поліна багато років пропрацювали на освітянській ниві – син був і директором школи, і завідуючим районним відділом освіти, донька ж понад три десятиліття – завучем школи; Софія довгий час працювала на комбінаті «Хімволокно», була начальником зміни… Це авторитетні, шановані люди.

Міцне родинне дерево Фартушняків розростається. Вони мають не лише трьох дітей, а й шістьох онуків, вісім правнуків і одну праправнучку. Усі вони гордяться такими батьками, дідусем і бабусею, прадідусем і прабабусею, прапрадідусем і прапрабабусею, яких вважають еталоном сімейного життя, кохання і вірності.

Не кожній подружній парі вдається пронести свої почуття через десятиліття. Василь та Ганна Фартушняки своїм життям довели: скільки б років з моменту весілля не пройшло, а справжня любов не згасає. «У них настільки «лебедина вірність», таке трепетне ставлення один до одного…», – з радістю і любов’ю стверджує одна із дочок.

Незважаючи на поважний вік – Василю Григоровичу вже 87, а Ганні Петрівні – 88 років, вони мешкають окремо від дітей і самі про себе дбають, пораються на городі.

Більше того: за старою звичкою прагнуть бути у всьому першими. Дякувати Богу, досі зберегли світлий розум і добру пам’ять, тож цікавляться життям рідних, подіями в країні, за всіх переживають.

По-доброму можна позаздрити цій парі, яка днями святкуватиме 70 років спільного життя, щасливого довголіття. Хочеться вклонитися їхній любові та набратися такої ж наснаги.

До речі, у народі таку річницю шлюбу називають благодатним (вдячним) весіллям.

Василь Григорович і Ганна Петрівна дякують долі за те, що звела їх разом, і один одному – за підтримку і любов.

Від щирого серця зичимо ювілярам міцного здоров’я, добра, родинного затишку, благополуччя і довгих щасливих років подружнього життя.

Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.