Фото Федора ШЕВЧУКА.
Почалося з того, що після восьмирічки подалася на Донбас, де жила її сестра. Там закінчила середню школу, працювала на шахті машиністом підйому. Одного разу, коли сталася поломка, як могла, намагалася зупинити машину. Якби не помічник, це могло б коштувати їй руки, а то й життя. Спасибі хірург навідріз відмовився її тоді ампутувати, як радили колеги, а взявся рятувати, адже дівчині не було ще й вісімнадцяти. I не помилився – все життя працює нею.
А оскільки потрібно було жити, на роботу після аварії пішла у дитячий садок, де працювала сестра. Коли ж захворіла мама, на сімейній раді вирішили, що саме Наталі найкраще повернутися в село, щоб бути з нею.
На Бершадщину прибула в пору, коли на підйомі була комсомольська робота. З вогником, кажуть, працювала у сільському клубі, про неї писали в газетах. Була і комсоргом у бригаді, активістом районної комсомольської організації. Але у селах іноді живуть за своїми неписаними законами.
От і її, розповідала, все мучила совість, що подруги йдуть на роботу в поле, тільки вона залишається у своєму клубі. А тут ще і відомий заклик: «Дівчата – на трактор!».
Хоч із жінок на курсах трактористів була тільки вона, теорію вивчила добре, а от практиці, чомусь, не приділяли уваги. Тому і повернулася у свій клуб. Якось по дорозі на роботу зустріла працівників райкому, ті нагадали, що вона повинна працювати на тракторі. На заперечення, що її ніхто навіть їздити на ньому не навчив, не зважали. Натомість запропонували їхати в Бершадь, щоб особисто вибрала новий трактор, на якому хотіла б працювати.
Як дівчина під’їхала на МТЗ-52 під самі двері райкому (так наказали), як добиралася ним (без навиків водіння) у Берізки, то була б окрема цікава розповідь. Не менш цікаво розказувала і про перший місяць роботи по обслуговуванню ферми. «Їду, бувало, з причепом, – усміхалася вона, – а за мною йдуть слідом два працівники і прибивають штахети, що повідривала». Але навчилася-таки. Як приїде у Красносілку по жом, а у черзі за ним – лише чоловіки. Хіба могли не пропустити жінку поза чергою?! Тож, бувало, вони робили один рейс, а вона – до шести.
Мріялось у молоді роки про власну сім’ю. Серед інших хлопців, які заглядалися на неї, був і її Іван, теж тракторист. «Їду якось берізянським мостом, – усміхаючись, згадувала, – а він набирає з річки воду...». Задивився у її бік, аж про бочку забув – так вона й потонула.
Жінок, які працювали на тракторі, у Джулинці, за словами Наталі Володимирівни, до неї не було. Відважилася сісти за кермо трактора тільки тому, що замолоду завжди прагнула до чогось екстремального–і отой екстрим почався. Як трактористку, відрядили якось на день працівників сільського господарства в Москву. Добре, казала, що перед цим хоч гарний одяг купила, побувавши вже в Югославії, інших країнах за кордоном. Згадала також, як по дорозі у столицю у Києві особисто підійшов до неї тодішній міністр сільського господарства, як у Москві з нею спілкувалися журналісти телебачення, як у Кремлівському палаці вона, звичайна трактористка, четвертою сиділа у президії на урочистостях від самого Брежнєва. Як під час фуршету шукала стільця, щоб присісти, аж поки їй не пояснили, що стільців у таких випадках не ставлять. Добре також пам’ятає, коли їй надали слово, сказала, висловлюючи подяку за довір’я: «Хочу випити за всіх жінок України, щоб у всіх був мир і спокій і щоб вони могли захистити себе».
На тракторах працювала (з перервами) тринадцять років.
Маючи веселу вдачу, розповіла і про те, як виходила заміж.
Могла б навіть змінити місце проживання, бо коли їхала з Москви, домовилася, що вже наступного дня після приїзду до неї приїде її кавалер, досить відома особа, щоб повести мову з батьками про весілля, на яке вона була згодна. Але тільки-но зайшла у свою хату, а за столом Іван – її теперішній чоловік (той, що бочку втопив), з братом та його дружиною. А тут ще й вся родина з Умані, бо був сільський празник, приїхала… Так і засваталася.
Професія професією, сказав тодішній керівник господарства Михайло Шеремета, а головне – щоб життя склалося, – правильно обрати свою долю.
Наступного дня, як і обіцяв, приїхав інший кавалер, від якого змушена була заховатися. Але він зрозумів усе – і так ні з чим поїхав. Вона ж, розповідає, й досі з ним по-хорошому… У цьому році буде 44 роки, як живуть у парі зі своїм Іваном. Виховали двох дочок, мають двох прекрасних зятів, п’ятьох онуків, якими гордяться. У свій час навіть працювала з чоловіком на пару– на тракторах, буряковому і зерновому комбайнах. Але років з вісім перед виходом на пенсію трудилася в ланці.
Серед її відзнак хіба що золота медаль ВДНГ із Москви. Чомусь так виходило, згадувала, що як тільки доходило до нагород, то вона або хворіла, або знаходилися інші передовики. А от у клуб, до пісні, зізналася, її вабить і сьогодні.
У їхньому з чоловіком обійсті якої тепер тільки немає живності. Були непосидючими все життя, такими і залишаються. Тепер би, каже Наталя Володимирівна, стільки уваги приділяти трудівникам сіл, скільки її приділялося колись. У Білорусію, Київ і навіть за кордон возили цілими колективами. Більше також годилося згуртовуватися людям, дружніше жити, а не ділитися за різними ознаками. Поки цього не зрозуміємо, не заживемо краще.
Павло КУШПЕЛА.
вранці -2…-4° 
