Марія Іванівна була п’ятою дитиною. Змалку, як і інших, Марію привчали до праці, бути цілеспрямованою та наполегливою, не боятися труднощів. Після закінчення школи вступила в педагогічне училище, далі працювала вчителькою. Життя закрутило, і згодом Марія разом із сестрою переїхала до Ростовської області, де познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою Кузьмичем Гринюком.
Життя складалося так, що довелося не раз змінювати місця роботи та проживання, адже чоловік був військовим ветлікарем у званні майора.
Велика Вітчизняна війна застала їх в місті Орлі. На ту пору в них уже було двоє дітей. Після війни переїхали у Вінницю. Чоловік працював за фахом, а вона – вчителем початкових класів та секретарем парторганізації школи.
А п’ятдесят років тому прибули в Бершадь. Працювали на племстанції, Марія Іванівна – бухгалтером та обліковцем, а Микола Кузьмич – ветлікарем. За кілька років чоловіка не стало – дались взнаки поранення, отримані на фронті. Марія продовжувала і далі працювати, загальний робочий стаж складає 40 років.
За майже сто літ Марії Іванівні довелося пережити жовтневу революцію 1917 року, голодомори 1932-1933 та 1946-1947 років, війну...
Чоловік та два брати воювали на фронтах. Брати загинули на фронті. Марія Іванівна залишилася сама з двома дітьми – донькою та сином. Важко працювала на підприємствах Бершаді, бо треба було ростити, виховувати, годувати дітей та після кривавої війни все відбудовувати. Сумлінною працею здобувала авторитет у колективах. Неодноразово нагороджувалася грамотами, пам’ятними подарунками. Є й ювілейна ленінська медаль.
Держава виділила житло, де мешкає зараз зі своїм онуком. «Сьогодні в країні повальне безробіття. Колгоспи, заводи, фабрики розвалені та розграбовані», – говорить Марія Іванівна. Так і перебиваються за її пенсію в тисячу двісті гривень. Крім того, важко хворіє донька, і всі кошти, які отримують, ідуть на лікування, адже медицина сьогодні – дороге задоволення. Що залишається, вистачає на суп, хліб та чай.
На очах старенької з’явилися сльози. Згадала, як у післявоєнні роки важко захворів син. Лікарі сказали, що протримається максимум три роки. Хоч як важко тоді в державі не було, сина вилікували без копійки. Він зараз здоровий, має хорошу сім’ю, живе в Росії.
Незважаючи на поважний вік, жінка веде активний спосіб життя, це добра і мудра людина. Мене вона вразила оптимізмом, силою волі у свої роки.
Бажаю цій чудовій та сильній жінці людського щастя, міцного здоров’я та довголіття.
Хотілося б звернутися до влади, щоб таким людям складали шану не лише в День Перемоги та в День людей похилого віку, а ще й знаходили можливість надавати матеріальну підтримку. Вони заслуговують від держави набагато кращого життя.
Іван ГЛАДИБОРОДА, м. Бершадь.
вранці -2…-4° 
