Та не довгим було сімейне щастя – пішов він на війну, залишивши дружину з маленьким дитятком, і загинув, як і двоє її братів – Сергій та Андрій. Тож довелося самій бути для донечки і за маму, і за татка. Щоб вижити, виконувала і жіночу, і чоловічу роботу – жінки тоді і орали, і косили, як тільки могли виживали у нелегкому 1947 році.
Чимало було охочих створити з нею нову сім’ю, але погодилась на те тільки після умовляння батьків – все ж буде якийсь захист і підмога. Тож у 1952 році вдруге вийшла заміж – за Михайла Понька. Зрозуміло, її викреслили зі списку вдів, тому ніякими пільгами вже не користувалася. Хоча, про які пільги тоді можна було говорити, якщо кожний радів навіть окрайцеві хліба. А через два роки в неї народився син, якого на честь дідуся назвали Федором.
Важка колгоспна праця давалася взнаки: хворіла, навіть деякий час була прикута до ліжка. А як тільки звелася на ноги, пішла працювати на «легку», як тоді казали, роботу. Хоч насправді якою вона могла бути легкою в городній бригаді, якщо все робили вручну?
У дочки Галі, яка вродою і працьовитістю була вся в маму, вже була своя сім’я. Працювала на фермі, була активною у громадському житті села. Її чоловік, Петро Вусатий, працював механізатором, у сім'ї виховувалося двійко дітей. Але знову страшне горе завітало в домівку – у 1970 році, у пору жнив, чоловік трагічно загинув.
І це ще не все з того, що довелося пережити цій немолодій вже, худорлявої статури, проте сильній духом жінці. У 1972 році на будівництві трагічно загинув ще й її чоловік, тож вдруге залишилася вдовою.
Проте важка праця, турбота про дітей та онуків, правнуків не залишали часу на роздуми. Далеко не кожній людині щастить дочекатися, щоб мати можливість порадіти чотирьом онукам, п'ятьом правнукам та трьом вже пра правнукам.
Мешкала Євдокія Федорівна разом із дочкою Галиною. І коли вже її дочка взимку 2012 року готувалася до свого сімдесятилітнього ювілею, знову, мов грім серед ясного неба, селом прокотилася страшна звістка – всього за три дні до дня народження її було по-звірячому вбито у власному будинку. Знову материнське серце пережило страшне горе, бо у житті немає нічого гіршого, ніж коли батьки хоронять своїх дітей. Після цього син Федір з невісткою Катериною забрали матір до себе, щоб хата та подвір'я не нагадували їй більше про ті страшні лютневі дні.
При спілкуванні з Євдокією Федорівною її, хоч і виплакані, але все ще голубі, як і колись, очі були тільки зволоженими. Бо де тільки набрати так багато сліз, переживши стільки горя! Сама вона каже, що нехай Господь милує, щоб ще хтось пережив подібне.
Тепер вже хоч і підводять ноги, все ще допомагає по господарству – то картоплю перебере, то цибулю та часник заплете у вінки.
Дзюрчить невеличка річечка Бережанка у селі, де вона живе, а на околиці доживає віку старий колгоспний ще сад, у якому гніздяться пташки, часто кує зозуля.
Але Євдокія Федорівна до неї не прислухається. Вона радіє кожному дню, коли ранкове сонечко ледь пробивається крізь гілля дерев. Але особливо рада різноголосому щебету малечі, яка навідується до неї в гості. Кожного приголубить, почастує гостинцем.
Ось яка вона доля людини, яка живе поряд з нами і про яку чимало хто може навіть не знати.
Микола РУДИК, громадський кореспондент
вранці -2…-4° 
