Щоб добратися до її помешкання на вулиці Чорнобаївка, 82, навіть будучи «на колесах», потрібен був якийсь час. Але правду, мабуть, кажуть, що люди ходять і їздять дорогами, а горе, зазвичай, добирається до чергової своєї жертви манівцями, навпростець. Тому і підстерігає несподівано, коли його ніхто не виглядає.
Так було і в сім’ї Філіпченків.
Виростило подружжя двох синів, обидва проходили армійську службу у прикордонних військах. У квітні 2001 року загартованим і змужнілим повернувся додому вже і молодший з них – Олександр.
Віджнивувавши на комбайні, готувався відзначити з друзями 10 серпня своє двадцятиріччя. Та замість того, щоб порадіти життю, і по сьогодні доводиться йому та його родині розгрібати те горе, яке випало на його долю, і кінцякраю тому не видно. Невдало стрибнувши, за день до свого ювілею, в річку і пошкодивши хребет, усі ці роки він прикутий до ліжка.
Друзі, родина, влада не залишили його наодинці зі своєю бідою. Одними з перших подали руку допомоги, розповідала мати, армійський товариш сина разом зі своїми батьками. Їхня дружба виявилася настільки міцною, що Дмитро Горбенко ще і дотепер навідується у Велику Киріївку з Осіївки, де сам проживає. Хоч і йому, як багатьом тепер, іноді доводиться перебиватися від заробітку до заробітку, допомагає другові чим тільки може – оре городи тощо. 3 самого початку дуже багато допомогли Олександрові і його односельчани.
Звідкіля мали взятися у колишнього завідуючого майстернею та його дружини, звичайної сільської трудівниці, стільки грошей на операцію сина. Розуміючи це, знайшлися ті, хто пішов тоді по селу, і бажаючих підтримати не бракувало.
Не залишилася осторонь чужого горя, звичайно, і влада, виділивши електричний візок. Як тільки його друзі з Києва дізналися, що через певний час вийшли з ладу акумулятори, одразу ж зібрали між собою гроші, щоб їх купити. Навіть тоді, коли районна влада випередила їх і доставили ті акумулятори з Бершаді, кияни, знаючи про матеріальний стан сім’ї, все ж передали зібрані вже на них гроші, за які пізніше Олександр купив телевізор, який є тепер єдиною його розрадою.
Варто було вийти з ладу колесам, а на ринку таких не купиш, ті ж кияни, дізнавшись про це, враз їх передали із столиці.
У наш час, навіть міцно тримаючись на ногах, виживати буває не просто, а тут таке, що і перевернутися з боку на бік без сторонньої допомоги не сила. Дізнавшись про таке горе, у минулому році у дану родину завітав, у супроводі голови районної ради М.Г. Бурлаки, депутат обласної ради Г.М. Заболотний, який подарував ноутбук. Тепер Олександр хоч з його допомогою має зв’язок із світом.
Надто важко про все це писати, щоб бува, ще й чимось не образити родину, не зачепити, як кажуть, за живе. Але життя є життя, ніхто не знає, що очікує його завтра. Хіба могла навіть у найстрашнішому сні уявити Віра Юріївна, що випаде їй на віку?
У молодості її мама теж залишилася з ними, чотирма дітьми, бо батько, якому не виповнилося ще і сорока років, трагічно загинув. На додачу ще і бабуся доживала віка, втративши зір.
Раніше, розповідала мати Олександра, декілька разів давали її синові путівки на лікування. 3аймався цим, як був ще живий, його батько. Бо не так просто було транспортувати сина у такому стані. Але і його здоров’я не витримало такого випробовування долею. Як захворів незадовго перед виходом на пенсію, та так і помер. Два роки і сім місяців перед його смертю бігала з кімнати в кімнату його дружина – в одній був син, який навіть не міг перевернутися, в іншій – чоловік, який після інсульту втратив мову. І обох треба було хоча б нагодувати.
А ще, не приховувала Віра Юріївна, впирається все і в «копійки», без яких тепер нічого навіть виряджатися з хати на лікування.
– Синова пенсія і моя – так і виживаємо, – розповідала.
3відкіля і сила береться, щоб зводити кінці з кінцями.
– Поки тепло, хоч у село, бувало, виїду, побачу людей, – розповідав про своє непросте життя Олександр. – А з листопада до квітня хібащо до воріт, ото і вся моя дорога.
Якихось кількасот метрів грунтової дороги до його обійстя, але через них, якщо під час виїзду заставав дощ, мама ледве доставляла його разом з візком додому.
Але сім’я і в цій ситуації не скаржилася на долю чи на сільського голову М.Ю. Поліщука. Навіть навпаки, розповідали, що відколи його обрали на цю посаду, навідується, та ще й з подарунками.
Він же зібрав гроші і допоміг Олександрові підключити Інтернет.
Дорогу зробити обіцяли не раз, але керівники мінялися, тож не зроблено цього і досі.
Прогрейдерують – ото і весь ремонт. А тут, мов на зло, ще й тракторами, як дощ, її руйнують.
Дрова на зиму сім’я купляє теж. Колись як і виписували їх по три метри, то не з того лісу, що практично під хатою, а за тридев’ять земель. Їх доставка обходилася дорожче, як готові на ринку.
Щоб вижити, сім’я економить тепер на чому тільки може, навіть на передплаті газет.
Щоправда, виділили у свій час і спеціальне ліжко на колесах. А брат Руслан допоміг змайструвати під стелею в кімнаті електропід йомник, за допомогою якого мати тепер може хоч посадити Олександра в його візок. В даний час знову змушені економити на всьому, щоб відремонтувати візок, бо нового, поки не закінчиться визначений термін експлуатації, не дадуть.
Віра Юріївна не приховує, що як був живий її чоловік, не знала, що звідки береться. А доглядати за сином їй, видно, вготовано долею. Як була ще дівчиною – доглядала за бабусею, бо мати, щоб прогодувати сім’ю, завжди була на роботі. Як вийшла заміж – до останнього дня доглядала ще й за свекрухою.
Щодо сина, то виживати йому у настільки непростих умовах допомагає хіба що армійське загартування. Влітку хоч з сусідами спілкується, а в холодну пору року, що хочеш, те і роби. Дякує Богу хоч за те, що рідний брат зі своєю дружиною Тамарою будь-якої миті готовий прийти йому на допомогу.
Як треба жити в такій ситуації, навіть щось порадити важко. Якби в селі було єдине базове господарство, хоч на нього була б якась надія. У даному випадку добре хоч те, що громада підтримала. Адже всі розуміємо, що чужого горя не буває. Кожна людина планує все по-своєму, а в житті часто виходить зовсім по-іншому. Одну все життя обминає лихо, а інша не може його позбутися.
Кажуть, якби знав, де впадеш, то соломи можна було б настелити. Але особисто Олександр вже змирився з усім і не ображається на свою долю. На його думку, могло бути таке, що то Бог послав йому її саме такою, щоб тим самим вберегти від чогось ще гіршого.
Як тут вже не дорікнути, що у одних у наш час є здоров’я, а вони все шукають як його занапастити. У даному ж випадку сім’я хапається, як кажуть, за соломинку, щоб вижити. У Великій Киріївці відгукуються, що таким матерям, як Віра Юріївна, потрібно ще за їхнє життя пам’ятники ставити. Як заради них самих, їх подвигу, так і заради того, щоб наступні покоління розуміли як дорого іноді дається життя. Адже чого доброго, наша сила полягає навіть не в тому, наскільки ми хитрі, розумні чи багаті, а швидше всього в тому, наскільки знаходимо в собі отой розум і сили, щоб переборювати життєві негаразди. Легше всього бачити все в житті в темних тонах, натомість набагато корисніше вміти помічати на кожному кроці і робити щось хороше. Навіть у найекстремальнішій із ситуацій, яких не бракує в житті кожної людини.
Павло КУШПЕЛА
вранці -2…-4° 
