Самородок

Ніна ГОЛОВЧЕНКО, кандидат педагогічних наук, доцент, член НСЖУ, директор імідж-центру Університету «Україна»:

 – Співпраця громади Серединки, небайдужих жителів Вінничини та колективу Університету «Україна» щодо популяризації творчості Василя Думанського розпочалася ще 2004 року. Зініціювала її співробітниця нашого закладу Таїса Святенко (невдовзі їй присвоїли звання «Почесного громадянина села Серединки»), підтримала проректор з наукової роботи Катерина Кольченко.

Університет «Україна» – унікальний навчальний заклад, тому що пріоритетним видом його діяльності є надання доступу до вищої освіти людям з інвалідністю, а також створення безбар’єрного середовища для навчання і гармонійного розвитку обдарованих студентів в умовах інклюзії.

За період з 2004 року спільно з земляками В.Думанського було проведено низку заходів. Викликає велику повагу активна діяльність вінничан щодо популяризації філософської спадщини В.Думанського, яку ми підтримуємо донині. Дуже добре, що є на Україні такі благодійники, покровителі культури і освіти, як Олександр Кавун, директор ТОВ «Прогрес» с. Серединки.

Конкурс, проведений редакцією газети «Бершадський край» і відділом освіти РДА, в цілому сприяє, окрім усього іншого, вихованню толерантного ставлення до людей з інвалідністю, а також популяризує творчість обдарованого автора з інвалідністю. І вчить, насамперед, бачити в людині Людину, її Дух, Талант, Інтелект, а не візок, милиці чи темні окуляри...

Тобто, цей проект-конкурс – надзвичайно гуманний.

Особливу подяку хочу висловити колишньому редактору райгазети Петру Маніленку, котрий уміє спілкуватися з людьми різного віку і соціального статусу, уміє спонукати до добрих справ, є відповідальним і фаховим журналістом.

Галина РУДНИК, випускниця Університету «Україна» (м. Київ):

– Про Василя Думанського я вперше почула від свого викладача, чудової, чуйної людини, Ніни Головченко. З того часу постать цього маленького-великого прозаїка, поета, філософа, журналіста з села із символічною назвою Серединка супроводжує мене подумки всюди. В особливо тяжкі періоди життя хочеться взяти до рук його книжку «Вибір» і перечитати, пригорнутися до кожного рядка, написаного кров’ю.

З роками творчість Василя Михайловича розумієш достеменніше.

«Я ніколи не піду до щасливих...» – шість простих слів, але вони роблять справж ній переворот у людській душі. І таких прикладів безліч.

Доторкнутися до творчого доробку цього українського самородка – це як пізнати всю суть життя. Шкода, але не всі українці знають, що серед них жила така особистість. Гадаю, в інших країнах, більш культурно розвинутих, такі величні люди не залишаються поза увагою.

Вражена подвижництвом земляків Василя Думанського, вклоняюся їм. Вони роблять усе, аби його творчий спадок дістався до якомога більше сердець.

Заснування конкурсу пам’яті Василя Думанського – якраз та маленька данина, що може бути нині віддана нашому сільському філософу з Вінниччини. І, сподіваюся, що він відкриє ще ширший шлях до популяризації цього самобутнього автора.

Звістка про отримання першої заохочувальної премії для мене стала справж - ньою несподіванкою. Для мене це велика честь. Надзвичайно приємно отримати її саме від односельців Василя Михайловича. Гречно дякую вам. Я розчулена.