Уривки зі щоденника капелана

23 грудня – Перший день у військовій частині. Поселився в палатці, крім мене, тут проживають ще 5 офіцерів.

Просто, затишно, все необхідне під руками. Розкладне ліжко, спальник, особисті речі в рюкзаку. Іду знайомитись із людьми. Бліндажі, палатки, землянки, звичайні люди з Харкова, Вінниці, ІваноФранківська. Фермери, вчені, лікарі різного віку і стану, об’єднані любов’ю до свого народу. Всі охоче знайомляться, розпитують. Біля багаття п’ємо чай, ведемо розмови на різні теми. Незважаючи на простоту, тут є все необхідне: працює кухня, де смачно варять хлопці з Тернопільщини, лазня, парилка, мобільний генератор постачає електро - енергію. З порожніх ящиків від боєприпасів надворі спорудив престол і відслужив першу літургію за військових тепер уже моєї частини. Вона особлива, як у перших християн. Тиша, тривога, святе причастя, молитви, сум і втрати сучасних святих – героїв України – поєднуються з жерт вою євхаристії. За всіх і за все підіймається молитва.

За родини, дружин, дітей і за всю Україну.

27 грудня – Випав перший сніг… Похолодало, перші люди прийшли на службу. Сповіді щирі і по-чоловічому відкриті. Двоє військових сповідалися вперше. Сьогодні їхнє свято. З командиром і виховником частини їздили на першу лінію оборони. Тут наші спостережні пункти. Розмови, спільні молитви, благословення. З протилежної сторони час від часу лунають постріли. Ніколи не забуду своїх друзів: «Боцман», «Совість», «Дмитрович». За позивними – щоденний героїзм, вірність, очі святих. Вони тут стоять на передовій за свої родини, дружин і дітей. У бінокль видно позиції ворога. Що вони шукають на нашій землі? Чому руйнують мир? Десь закрадаються думки: які очі у бойовиків? За яку кількість кривавих срібняків вони бомблять нашу землю? А кругом краса: дерева вкриті інеєм, сонячні промінці виграють у донецьких степах. Випадкові постріли ранять тишу, і лише червоний колір крові змушує утвердитись у тому, що триває війна. В пам’яті виринають слова одного вірша: Я хочу буть несамовитим, Я хочу в полум’ї згоріть, Щоб не жаліти за прожитим, Димком на світі не чадіть.

Щоб не пекли дрібні образи Дрібненьку душу день при дні, Я згоден вибухнуть відразу, Неначе бомба на війні.

31 грудня – Сьогодні Новий рік. Стало досить холодно, подячну службу відслужили в палатці. Зранку солдати прикрашали ялинку саморобними іграшками, на кухні готують святкову вечерю. З командиром бригади відвідуємо усі підрозділи нашої частини.

Він вітає усіх службовців із Новим роком, а у мене є чудова нагода спілкуватись і проповідувати. Телефонні дзвінки, вітання від друзів і близьких зігрівають і підтримують. Уявляю нашу Бершадь, відкриття ялинки, концерт, люди готуються до Нового року і Різдва, все мирно і спокійно, завдяки тому, що тут стоять наші українські солдати – герої 21-го століття. У частину повертаємось пізно, зі сторони лісу по нашій машині відкривають вогонь, неприємне відчуття – бути в ролі «мішені». Молитва друзів і цього разу допомогла щасливо оминути біду.

30 січня – Надворі -25С, допоміг рубати дрова, спимо не роздягаючись. Уночі по черзі топимо буржуйку. Нічні години мого чергування є чудовою нагодою для молитви. Молюсь за солдатів нашої частини, друзів, родин. Їхні імена складаються в одну велику мозаїку –Україна. Зранку – служба в палатці, і смачний сніданок нам приготували наші кухарі. Багато запитують про церкву, віру, Божі заповіді. З волонтерської допомоги приготували подарунки для дітей із найближчого населеного пункту, відвідали дитячий садок. Мав нагоду проповідувати Боже слово для дітей і батьків. Після повернення в частину Ростик сказав, що він уже більше не атеїст. Дякую Богу за його перемогу. День пройшов у розмовах і спілкуванні з хлопцями нашої частини.

4 січня – Від’їзд. Моя остання ніч у частині. Буржуйку розпалював сам, дав поспати хлопцям. Ніч пролетіла непомітно. Остання служба в такій уже рідній частині. У проповіді намагаюсь сказати те, що не встиг за 10 днів, хоча розумію, що неможливо розповісти все про Бога, якого будемо пізнавати цілу вічність. Друзі запрошують наступного разу приїжджати лише в їхню частину, командир робить звернення, щоб була постійна ротація священиків-капеланів УГКЦ. Дякую Богу і церкві за можливість служити героям нашого часу. Значок, порожній патрон на згадку не дадуть забути про дні, проведені на війні. Повертаюсь додому… Я – капелан, а це означає, що моє серце б’ється і живе для людей у військовій формі. За них кожна служба і молитва.

На цьому щоденник не закінчує своє життя. Він для того, щоб щоденно писати те, що хвилює, не дає спокою. Хочеться, щоб змінилася лише тематика. Найкраще – про МИР.

Людмила БУДНИК.