ОЗИВАЙМОСЯ РІДНИМ СЛОВОМ
Вийшов із рейсового автобуса за якимось молодиком.
– Бальшоє спасіба, що добре довезли, – напівобернувшись, ввічливо подякував він двом водіям.
– Шпрехен зі дойч? – іронічно звертаюся до нього.
Подивовано мовчить, ніби щось ковтає.
– Ду ю спік інглиш? – знову дивлюся, як іноземний турист.
– Ні-ні, я тутешній, – оговтався парубійко. – Та й ви начебто звідсіля родом.
– То чому ж ти на рідній землі видаєш себе за москаля?
Він почав виправдовуватися, мовляв, працював на будовах у Москві й трохи відвик од мови батьків. Зрештою відмахнувся і пішов додому.
– Ауфвідерзеген! Або – гуд бай, земляче! – усміхнувся навздогін і додав вже по-польськи: – Нєх бендзє пану встидзоне!
Ще один приклад на ту ж наболілу тему.
Зайшов на подвір’я знайомого господаря і гукаю його, остерігаючись чималого пса на ланцюгу.
– А папи немає, – озвалася від порога дівчинка.
І відколи ж твій тато став папою? Він же народився і хрестився в нашій Цибулівці.
Малолітня господиня знизала плечима.
– Він тепер їздить на роботу аж до Крижополя. Сказав, що треба вже по-городському балакати.
Виходячи за хвіртку, поцікавився, як її звати.
– Крістіною кличуть. Одна така на все село.
– Бувай здорова, Христинко, – зумисне виправив ім’я на український лад і побачив, як дівчинка, не заперечуючи, усміхнулася.
Напевно, хтось їй подібне завважував. Хоча годилося б докоряти батькам.
А я зі смутком пригадав, як доводив нещодавно одній дорослій Альоні, що і вона, і доця Каріна невмотивовано носять іноземні імена.
Іще за царизму почалося зросійщення прізвищ. Так, старенька сусідка Ольга Фомик погоджувалася, що батько її – Хома Хомич – був Хомиком. А перекрутив прізвище штабіст царської армії, пригрозивши, що інакше не виплатить йому жалування.
Долучалися до такої мутації і волосні писарі, і радянські паспортисти. З їхньої вини та за браком національної гордості з’явилися «гібридні» прізвища – Філіпішин, Медвідь, Атаманюк (замість питомо українських – Пилипишин, Ведмідь, Отаманюк) та ін.
Отак примусово чи добровільно здаємо свої мовні позиції московським окупантам.
«Нації помирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», – застерегла відома поетеса Ліна Костенко.
Протягом тривалого поневолення Росією України видано понад 170 циркулярів на заборону української мови у всіх проявах її існування. Заборони того, що вважають першим і останнім бастіонами нації. Визначальним для її ідентифікації.
НА РІВНІ УКРАЇНЦЯ
Чом же ти, душе, мимо раю пройшла?
Чим же ти, душе, провинилася?
Із прадавньої псальми Перед брамою до раю зупинилася група новопреставлених до вічного супокою.
– Хто ви? – запитав святий Петро, брязкаючи ключами.
– Хохли ми є.
– Хохли? Немає таких у Книзі націй.
– Ні-ні, ми – малороси, – випхався наперед якийсь меткий чоловік із оселедцем за вухом. – Малороси із козаків.
– І таких немає в нас, – застеріг рукою святий ключник.
– То шукайте там, де руські. Може, так записали нас – намагався хтось інший відгадати, чухаючи потилицю, – руські, чухраїнці чи як там іще...
– І такі не зазначені. Ідіть собі мимо благодаті райської!
Наразі до брами підійшли ще кілька прохачів.
– Слава Ісусу Христу!
– Навіки слава! – вдоволено хитнув головою святий Петро.
– Ми є українці, а наші предки були русичі, – уклонилися йому.
– У такому разі служба безпеки раю запитає гасло вільних українців, – попередив головний ключник.
– Слава Україні! – дружно гукнули новоприбулі.
– Героям слава! – відповів святий Петро, відмикаючи браму.
Цей містично-уявний діалог спонукав мене до пошуку історичних аналогій.
Почну з образливої назви (а втім, як для кого) корінних мешканців на українській землі.
«Хохол – асимільована частина етносу, яка втратила свою рідну мову, звичаї, релігію, культуру, духовність», – досить круто зазначив відомий російський лексико - граф XIX ст. В. Даль у своєму тлумачному словнику. А за багатотомним Словником української мови то зневажлива назва українця. Попри те, що дехто вважає її походження від оселедця за вухом у козаків.
«Малороси» – така була «офіційна назва українців у дореволюційній Росії» (СУМ). З історичних джерел з’ясовуємо, що цей образливий синонім з’явився власне після указу царя Петра І, за яким Московія стала Росією, а московіти – новоявлені росіяни – великоросами.
Це був, по суті, перший етап «собіранія русскіх земель». За вигаданою істо рією Московії під прибраною назвою Росія (похідної від слова Русь).
Імператриця Катерина ІІ перевершила Петра І, ліквідувавши інституції гетьманства і Запорозьку Січ. Із метою своєрідної депортації русичів-українців з історії Київської Русі та фальсифікації історичних першоджерел за її наказом зібрали й спалили близько 100 примірників літопису «Повість минулих літ».
У політиці російщення відзначилися вже у XIX ст. й чиновники у гуманітарній сфері. «Кінцевою метою освіти всіх інородців має бути обрусіння», – завершив свою вказівку (1870) міністр освіти Д. Толстой. То чого ж дивуватися, що талановиті представники української еліти ставали донорами російської культури, літератури й духовності? Досить згадати, скажімо, письменників М. Гоголя, В. Короленка, А. Чехова, композитора П. Чайковського та ін.
Потяг правителів російської імперії до привласнення «стовпової» історії РусиУкраїни простежується і в неоімперській Російській Федерації, під тим же андріївським прапором, не кажучи про часи радянської влади. Так, за новою історією Росії за редакцією В. Путіна – «істінно русского націоналіста» – українці, виявляється, проживають... на «іздавна русскіх землях». Отакої!
«Умом Россию не понять», – зробив афористичний висновок її відомий поет. Не збагнути, напевно, з вини менталітету цієї нації, в основі якої переважає конгломерат ординських звичок угро-фінських племен і татар.
Досить влучно підмітив російський письменник Олексій Толстой відмінність Київської Русі, яка розуміла, за його висловом, «ідеї добра, честі, справедливості» од Московії: «Це Русь тайги, монгольська, дика, звірина.
Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику озлобленість.
Ця Московська Русь із давніх часів була, є і буде повним запереченням усього європейського і жорстоким ворогом Європи».
Ось такий наш міфічний «старший брат», якого звеличувала лукава ідеологія комуністів. Насправді маємо затаєного небезпечного сусіда, одвічно потенційного агресора, який прагне до кінця винищити духовні основи будь-якого народу – мову, культуру і, звичайно, історичну пам’ять. Насамперед, пам’ять про нього як окупанта із завидющими очима, загребущими руками.
Із хворобливим синдромом зверхності в усьому.
І путінська Росія явила світові загарбницьку сутність своєї зовнішньої політики після революційних подій на Майдані, коли окупувала Крим і напустила терористів із георгіївськими стрічками на південний схід України.
У вигадану велич російської історії, на сторінках якої переважають розповіді про «покорєнія» і «усмірєнія» народів, вірять і деякі наші співвітчизники, які в душі зосталися гібридними хохлами-малоросами, яким однаково, як їх називатимуть і звідки будуть правителі.
– Та ж куцу історію Росії доточили до нашої Руси-України, яка була спрадавна відома всім народам! Погляньте на тодішні мапи Європи включно до кінця XVІIІ століття. На них латинськими літерами виписана Московія, а не Росія, – намагався переконати київського масажиста, з яким виникла суперечка під час процедури на моїй спині.
Одначе мій опонент, ігноруючи літописний факт, що Москва виникла лише у середині XIІ ст., запевняв: навіть правитель Київської Русі Ярослав Мудрий був великоросом, позаяк мав володіння на теренах сучасної Росії. А коли так, то він, виявляється, був... російським князем.
– То звідки ж тоді взялися українці? – ставлю йому іронічне запитання.
– Із малоросів, які були під поляками. І мова українська – із польського наріччя, а трохи – із російського, – повчав масажист, посилаючись на статті в російськомовній пресі й передачах московських телеканалів.
Ось так, завдяки інформаційній блокаді з боку ЗМІ північної сусідки, реанімована давня брехня росіян, в яку вони вже самі повірили й чи не тому ображаються на впертих українців. Тих, які не схильні до капітуляції чи зради. І за цю генетичну самосвідомість «путіноподібні» називають таких українців націоналістами чи просто бандерівцями.
Чи варто ображатися за це?
«Націоналіст – це людина, особистість, яка ставить на перше місце права та інтере - си своєї нації, своєї держави, не заперечуючи при цьому прав та інтересів інших народів і держав», – вичитуємо з сучасного Тлумачного словника української мови.
Додам важливе уточнення: націоналіст, на відміну од шовініста, не зазіхає на чужу свободу, на чужу територію.
Як же постати українцем?
Відомий громадський діяч, Герой України Левко Лук’яненко на це лаконічно відповів у книжці «Від хохла до українця» (К., 2014): «Українець – це людина, яка усвідомлює себе українцем».
Напевно, усвідомлювати – не лише називати себе саме так, а й бути готовим боронити територію і гідність України збройно і словом.
Бути на рівні українця – значить постати націоналістом, патріотом нашої нації.
А коли так – не комплексувати, не почуватися упослідженим.
ЩО НАГАДАЛА ПРИТЧА
Вона унікальна і повчальна тим, що постала легендою на історичному факті.
Якось візантійський імператор вирішив розширити свої володіння за рахунок болгарського царства. Обидва війська стояли по різні боки широкої долини, що вважалася покордонням.
Імператор за звичкою греків вдався до хитрощів, мовляв, ладен запропонувати мирну угоду на певних умовах. І послав до царя Бориса гінця з пропозицією подарувати свого коня зі срібною вуздечкою. Болгарський правитель не відмовив.
Наступна вимога стосувалася найгарнішої царської рабині. Відправили і її до намету імператора.
Третя і остання пропозиція була напрочуд дивною: передати сірий межовий камінь, що неподалік кордону.
І тоді цар Борис поставив імператорові умову: відповідь буде, коли поверне коня зі срібною вуздечкою і красуню-рабиню.
Радники агресора подивувалися, одначе цікавість узяла верх.
І болгарський правитель повідомив причину відмови задовольнити останню ультимативну вимогу.
– Кінь зі срібною вуздечкою і чудова рабиня були моїми дарунками, бо належали мені, а камінь біля кордону – власність болгарського народу.
Імператор Візантії, незважаючи на перевагу у живій силі, гідно оцінив мудрість і рішучість суперника-царя й повернув військо назад.
Ідеться про уміння заздалегідь розгадати стратегічні наміри ворога й бути принциповим, непоступливим у відстоюванні державних інтересів. Від етнічних кордонів нації до захисту мовних, духовних та культурно-мистецьких набутків рідного народу.
Відомо, що навіть дозована російська демократія закінчується там, де починається українське питання.
Воно для нашої агресивної північної сусідки дратівливе, як червоне полотно для бика на кориді, а в селі – одяг такого ж кольору для індика.
І тому камінь межовий у контексті визначальних здобутків нашої держави став алегоричним образом українського питання. Поступитися ним – знову потрапити під вплив шовіністично-імперських амбіцій Росії, відмовитись од свободи і власної державності. І тоді нація зникне, остаточно розчинившись у тій, що звоювала її оружно і духовно.
Ще одна засторога.
Свободу не можна надбати чи успадкувати назавше. Її треба боронити од зазіхань.
Іще здалеку, не лише зблизька.
Іван МАЛЮТА, заслужений журналіст України.
вранці -2…-4° 
