Для мене дитинство – це тато і мама, дідусі й бабусі, які хотіли, прагнули зробити щось добре. Подарована лялька, дозвіл ще трішки, трішечки пограти в м’яча, одержане сумовите сонечко в зошиті і прагнення допомогти у всьому.
Але це ми оцінюємо згодом, коли воно, дитинство, ніби веселка в небі, шугане десь далеко.
А як же згадуватимуть своє дитинство діти Донеччини?
Постріли, кров, смерть…
– Чи заслуговують вони на таке? – ставлю собі запитання і відповідаю: – Ні!
Хочеться крикнути зачинателям війни: – Схаменіться!
І звучить Шевченкове: – Борітеся! Поборете!
Звичайно ж, поборемо. Але ціна яка?!
… Я вже одинадцятикласниця. Моє дитинство у спогадах. А вони теплі-теплі, бо поряд були ті, що розуміють, поважають, люблять. А це є містком у інший етап мого життя – юність. Тож здрастуй, прекрасна пора! А дитинство, визирай із спогадів і тепли моє життя.
Надія ГУДИМЕНКО, с. Велика Киріївка.
вранці -2…-4° 
