Через півстоліття знову ми прийшли сюди і поринули у вирій своєї юності. Знайома мелодія шкільного дзвоника, веселе щебетання привітальних слів малечі – все це викликало болючі спомини про шкільне життя.
Лише троє з випуску залишилися жити і працювати в рідному селі, решту – доля занесла у різні куточки країни.
Більшість здобула вищу освіту. Є серед нас інженери, будівельники, економісти, лікарі, вчителі.
Було про що розповісти кожному, адже декого ми не бачили всі 50 років.
На жаль, троє наших друзів не дожили до цього дня, відійшли у вічність і наші дорогі вчителі. Хвилиною мовчання і запалюванням свічок вшанували пам'ять про них.
І знову спогади…
Пригадалося, як в 11 класі часто співали улюблену «Пісню про школу». Слова і мелодію до неї написали самі учні. Йдеться там про те, якою дорогою стала для нас школа, і що скоро настане час прощатися з нею. Заспівали знову, але слова я підібрала вже зовсім інші.
П’ятдесят минули, наче було вчора,
Як ми залишили рідний нам поріг.
Скільки пережито, скільки впало зорей,
Скільки нами пройдено нелегких доріг!
Ой ти, школо, школо, рідна наша школо,
Як же плинуть роки, як в річці вода,
Та не забували ми тебе ніколи,
То була найкраща у житті пора.
Ось сьогодні знову ми прийшли до тебе,
Щоб згадати юність і шкільні роки,
А над головами таке ж синє небо,
І такою ж юною залишилася ти.
Лиш у снах приходиш, юносте далека,
Молодими сняться друзі й вчителі,
А прекрасну юність занесли лелеки,
Занесли лелеки у чужі краї.
Виросли вже внуки, й скроні посивіли,
А душа лишилась така ж молода.
Як би ми хотіли, дуже б ми хотіли,
Хоч на день вернутись в молоді літа.
Співали й обіймалися, як діти, плакали і сміялися, і згадували, згадували, згадували.
За дорученням друзів Марія МАРШУК, випускниця 1964 року.
вранці -2…-4° 
