Я люблю Україну і вважаю себе її патріотом. Ніколи не буду нівелювати для себе це поняття. Не боюся бути кумедно-пафосною. Так, я – патріот. От як воно буває в житті: ти просто живеш, кохаєш, виховуєш дітей і не замислюєшся над такими речами, як любов до Батьківщини, відданість ідеалам. Але приходить біда, і ти розумієш: є речі, які не можна зраджувати.
І сам для себе відкриваєш просту істину: я люблю свою землю, свій дім, свій народ, частинкою якого я є, частинкою великого, сильного, дружнього народу. Народу, який має честь, гідність, який ніколи не продасться чужинцям і боронитиме себе. Боронитиме в особі Колі з Бершаді, Іванка з Вінниці, Сергійка з Чернівців, Жені з Козятина… Патріотів, воїнів, бійців.
І саме патріотизм породжує у всіх нас впевненість у собі, волю до перемоги. Саме патріотизм перетворив «маленьку людину» в безстрашного воїна, котрий, не відчуваючи болю, жертвує собою задля нас, задля Вітчизни. Це Коля сказав мені такі слова: «Патріотизм – це коли на твоїх очах убивають друга, а ти не втікаєш з поля бою, зі справжнього, пекельного поля бою». Бо вони – герої, які своїм прикладом породжують доброту, хоробрість, жертовність у тисячах сердець. Кожен із них хоче бачити іншу Україну – нову, чисту, світлу. І живе за принципом: «Якщо не я, то хто це зробить?» Маю щасливу нагоду спілкуватися по мобільному телефону зі справжнім бершадським героєм. Телефоную йому щодня, а то і по декілька разів на день. І кожен раз неймовірно хвилююся.
Слухати відповіді на свої запитання від 19-річного хлопця так приємно і водночас тривожно. Приємно, бо душа радіє, що є такі хлопці – надійні, справжні, нескорені захисники, які люблять свою землю. І тривожно – з якою ненавистю звучать його слова про тих, хто прийшов на нашу землю зі зброєю в руках. Як душевно він розповідає про тих, хто боронить свою землю і рідний народ! Вони мають честь і гідність, дотримуються присяги, даної народу України. Народу – своїй мамі, сестрі, дружині, дітям. І відстоюють свою землю. І я впевнена: не віддадуть! Роблять вони це заради нашого спільного майбутнього. Щоб жили ми на нашій землі, у нашій країні вільно, а не під прицілом автоматів.
Коли розмовляю з ним по телефону, мені завжди здається, що я там, на передовій.
Хочеться іноді плакати, слухаючи його стримані розповіді під супровід пострілів, і пишатися тим, хто готовий жертвувати життям, не замислюючись. Які сильні у них дух, воля, віра в себе! Інколи у розмові Миколка прохоплюється словами про бажання побувати вдома, побачити матусю, сестричку. Я хапаюся за ці слова, як за соломинку, аргументуючи тим, що скоро має бути ротація, і він обов’язково буде вдома. На що чую трохи різку відповідь: «Якщо не я, то хто? А що подумають мої побратими про мене? А чи маю я право їх кинути?». І стає до болю радісно, гордість переповнює груди: ось ми які. Такі ми, українці. Я пишаюся тим, що ми сильна нація, нескорена.
Був такий час, коли ми з гордістю стояли на Майдані поруч з такими, як ми, простими українцями. Раніше я і подумати не могла, що можна плакати, співаючи гімн України. Тепер плачу… І не соромлюся цього. Болить мені душа за нас, за Україну. Боляче за «Небесну сотню», за хлопців, які там, де свистять кулі, де беруть у полон, де катують. І таку шалену провину відчуваю за те, що ми тут, а вони – там, у самому пеклі, стоять за нас. І у кожного з них є матері, дружини, діти. Матерям – найстрашніше, війна – то смерть, розруха, біль. Мами бояться за своїх дітей.
Важко, так важко на серці.
Важко від думки, яка надовго поселилася в моїй голові: кому потрібна ця війна? Задля чого несе такі величезні жертви український народ?
Задля чого полягли герої «Небесної сотні»? Відповідь одна: ми хочемо іншого життя, іншої України, хочемо, щоб прості люди добре жили, мали роботу і достаток.
Слухаючи розповіді про події на війні, я у відповідь Миколі не можу потішитися нічим. Мені соромно розповідати йому про наше життя. У цей непростий час ми маємо бути разом, єдині, незламні, як один кулак. Адже Бершадь – це наш дім. Дім, в якому ми живемо і знаємо всі один одного. Але чомусь не знаходимо порозуміння. Зараз потрібно забути про образи й намагатися все вирішувати спільно. Схаменімося, адже на нас дивляться згори «Небесна сотня» і кількасот тих, хто загинув на війні. І ми не маємо права зрадити їх своїми помислами, вчинками.
Герої не вмирають. Кожен із нас нині мусить теж стати героєм, який бореться зі злом.
Бореться мудро, чесно і справедливо, не ображаючи навколишніх, не створюючи жорсткого протистояння між жителями нашого міста і району. Особливо в теперішній ситуації ми повинні думати про те, як допомогти нашим військовим, армії. Не даймо очерствіти нашим душам. Діймо розважливо, послідовно. Потрібно старатися не бачити один в одному ворога. Бо ми ж не такі. Від нас чекають змін. І зараз дуже важко думати про майбутнє.
Треба просто жити день за днем і намагатися діяти так, як велить совість, підказує серце. І бути оптимістами – звісно, ми переможемо. Ми повинні перемогти. Слава Україні!
Людмила КРУК.
вранці -2…-4° 
