Я народився в Молдавії, в містечку Липкани, на кордоні з Румунією. Коли почалася війна, нас усіх зібрали на стадіоні в м. Бричани, сформували колону і гнали, як стадо. Румуни передавали нас німцям, німці – румунам, і так ми двічі пройшли Молдавію й Україну.
Старих, немічних та тих, хто відставав, розстрілювали; відсутність води, їжі, спека, а потім холод також робили своє діло. Коли шлях пролягав по містечках та селах України, люди, які самі ледь-ледь виживали від голоду, виходили з домівок та кидали нам хліб, картоплю. Їх били, не підпускали близько до колони, але мешканці обливали нас водою, і тим самим врятували не одну сотню гнаних. У моєї тітки було немовля, одна з жінок побігла додому, взяла банку варення і кинула їй. Ця баночка продовжила життя дитині: тітка змащувала немовляті губки, і доки вистачило варення, дитина була жива, але варення закінчилося – і дитина померла. На жаль, невідома нам (хоч ми після війни намагалися її розшукати) доля моєї двоюрідної сестри (мого віку) – вона загубилася десь біля лісу, і що з нею сталося, не знає ніхто: може, якась добра людина підібрала та виростила, а може, вона померла голодною смертю. Взимку 1942 року нас пригнали в якесь село, загнали в хлів і закрили. З декількох тисяч залишилося декілька сотень.
Потім нас пригнали в Бершадь, у гетто, і поселили в напівзруйнованому будинку.
Там нас мешкало 18 осіб в одній кімнаті з підлогою, що провалювалась у підвал.
Батька і дядька погнали на роботу. Вони потрапили у Бершадську райлікарню, де рубали дрова, прибирали територію, носили воду… Завідувачкою цієї медустанови була Валентина Олександрівна, яка мешкала з тіткою Анастасією Іванівною. У цій же лікарні мешкала акушерка (а можливо, і не акушерка) Катерина Григорівна з сином моїх років, його всі називали Шуриком. Ми з братом (старшим за мене на 3 роки) пролазили під колючим дротом і добиралися до лікарні – санітарки та кухар нас підгодовували. Якщо вдавалося принести харчові відходи (наприклад, картопляне лушпиння), то мама варила нам щось на зразок супу – і це був найсмачніший суп у моєму житті.
Валентина Олександрівна через деякий час зуміла забрати до себе маму в якості хатньої робітниці – і це було великим щастям. Батько, дядько та мама мали перепустки, вдень працювали, а вночі поверталися в гетто. Медперсонал лікарні дуже жалів нас, особливо дітей. Ми з братом вибиралися з-під колючого дроту і також проводили час у лікарні. Потім, щоб отримати дозвіл перебувати поза гетто, ми з братом стали пастухами. Як би там не було, але ми вже не так голодували: залишки з лікарняної кухні потайки віддавали нам, іноді перепадав шматочок хліба, смак якого ми й забули. Діти ходили по навколишніх селах, просили милостиню – і люди, співчуваючи нам, допомагали хто чим міг.
Але не дай, Боже, було, щоб нас помітили за колючим дротом. Особливою жорстокістю вирізнявся румунський комендант. Він постійно їздив мотоциклом і, якщо когось ловив поза територією гетто, то прив’язував до мотоцикла і роз’їжджав вулицями до тих пір, доки людина не розсипалася на шматки.
Від голоду я захворів на водянку. Батьки знали і навіть змирилися з тим, що помру, але зарадити нічим не могли.
Завідуюча лікарнею потайки зібрала лікарів і почали вирішувати, як мене врятувати в умовах гетто, голоду і відсутності медикаментів. Як бачите, врятували, хоч за це їх могли стратити.
Ми писали після війни нашим рятівникам (тільки в нашій сім’ї вони врятували 16 осіб), але нам повідомили, що КДБ вислав кудись Валентину Олександрівну за її співробітництво з німцями. Яке співробітництво?! Це була цивільна лікарня. Вони рятували людей. Ми писали до КДБ, пояснювали, хто така Валентина Олександрівна і як вона нас урятувала, але нам навіть ніхто не відповів.
З усіх врятованих співробітниками цієї медустанови в Україні мешкаю лише я.
Близько п’яти років тому написав листа головному лікарю Бершадської районної лікарні, в місцевий «Хесед», до редакції місцевої газети, щоб люди знали про своїх земляків, які в роки війни рятували (і врятували!) людей, ризикуючи своїм життям і життям своїх родин, але, на жаль, ніхто не відповів на мої звернення.
Мені на той час було 10-11 років. Звичайно, я не пам’ятаю (а можливо, і не знав) прізвищ моїх рятівників, тому нижче наводжу ті скупі дані, які збереглися в моїй пам’яті: – завідувачка Бершадської районної лікарні Валентина Олександрівна; – її тітка Анастасія Іванівна; – сестра-акушерка Катерина Григорівна (із сином моїх років Шуриком); – родина колишнього головного лікаря лікарні Будкевича.
... Мені буде легше, якщо я дізнаюся про долю наших рятівників. Можливо, живий Шурик (йому близько 80 років). Також мені буде приємно, якщо про цих людей дізнаються їхні земляки, якщо мої слова вдячності почують їхні родини, спадкоємці.
Усіх імен я не пам’ятаю, але прийміть мій уклін ті, хто живий, та їхні рідні.
З повагою, Йосип ЗУКІН,
вул. Червоноткацька, 37/9, кв. 25, м. Київ, 02094,
тел. дочки Емми Йосипівни: (097) 902-16-60.
вранці -2…-4° 
