Він найбільше любив ці квіти, скромні, білі, непомітні. Та й сам жив скромно, не любив показухи, гонору. Миряни пам’ятають його проповіді в місцевому храмі – змістовні, стислі, пристрасні.
Той трагічний день травня 2012 року для багатьох ставчан став найчорнішим днем у житті. Село проводжало в останню дорогу отця Миколая, люблячого чоловіка, батька, вірного друга, мудрого священика і порадника. З травня – у Вічність, із весни – в небуття, з яблуневої повені – в холодну темінь від нас пішов батюшка, і ми, осиротілі, не зрозуміли досі, чому таке жорстоке і неправильне буває іноді життя.
– Отець Миколай був простою і доброю людиною, – говорить настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці села Ставки архієрей Василій Коченко. – Він врятував не одну душу, не одну людину підтримав. Смерть забрала його у розквіті сил і таланту. По ньому залишилися його добрі справи, молитви, спогади вдячних односельців. Залишилися красиві діти, розумні й добрі. Найменший син Микола – поет-пісняр.
А довгими зимовими вечорами Марія Степанівна згадує, що багато довелося зазнати родині труднощів, втрат. Багато разів доводилося змінювати місця проживання.
Важкими були роки життя родини Миколи Васильовича на Закарпатті, росли без батька, мати-вдова поставила на ноги двох синів. Поневірялась родина М.В. Баланди і в Далекій Росії, на Півночі. Нелегко доводилося, місяцями в хаті не було ні олії, ні сала, а про те знав тільки один Господь.
Слухає осінь Марія Степанівна. Це тільки дощ і блакитний обрис вікна. За мить злетить останній пожовклий листок з берези в дворі. Догорають останні хризантеми.
Скоро Миколая зимового… А на Миколая літнього рясно цвіте жасмин. Він приносив їй ці квіти на світанку, приїжджаючи з нічної служби або з далекої дороги. Прості, скромні білі квіти з холодним присмаком. Як і саме життя та цей суворий світ.
Тишу порушив табунець білих гусей. Треба відкрити хвіртку. Скоро мають приїхати діти та онуки. Одиноко скубе примерзлу траву в долині сіра козичка. Стать у дерев уже похмура і німа, в тиші поблискує голубий іній. Фіолетова ніч лапою гребе зорі, вічна скорбота щупальцями їх збирає, а великі горіхові очі, сповнені сліз глибшають:
– Свічечко згасла, як же ти там?! Озвися!
А колись тут буяло літо, гралися діти, виростаючи одне за одним.
Тут сміявся тато…
Мама тут цвіла…
Катерина АНДРОНИК, журналіст, с. Ставки.
вранці -2…-4° 
