Все ж детально оглядаю кожен закуток. Треба уважно дивитися. Мали б хоч сліди якісь залишитися. Он листя неправильно лежить, суха зламана гілка...
– Гм… і більш нічого, – промовляю вголос, – ну, тоді треба йти далі.
У променях ранкового сонця холодно зблискує лезо мого ножа. А ніж добротний, швейцарський. Дуже зручна ручка і важкувата. Навіть ручкою можна чию завгодно голову провалити. Що вже говорити про лезо – тонке, міцне і гостріше за всілякі там «Gillette».
Ранок, прохолодно. На таку справу тільки вранці й варто ходити. Менше зайвих очей.
Але нічого, що холодно. Камуфляжна форма не тільки добре маскує, а й гріє.
Мабуть, ви вважаєте, що це абсолютно ненормально.
Отак забрідаєш десь у ліс, вишукуєш жертву, підбираєшся, а потім ножем р-раз… і все. Не знаю, але мені це приносить задоволення. Та годі балачок. Робота сьогодні ще не зроблена.
Знову підйом, видираюся на гору. Тут сонця значно більше, не дивлячись на те, що воно тільки зійшло. Так, отут хтось був точно. На перший погляд це не помітно, але я відчуваю. Вона повинна бути десь поблизу. Стоп! Он за тим поваленим дубом. Тримаю напоготові ніж, підкрадаюся ближче, затамовую подих… Ножем р-раз… Ніж напрочуд легко, як у масло, входить в її тіло… Задоволений собою, кладу у кошик першу знайдену лисичку. Десь тут ще має бути багато грибів:).
Володимир ЛІЩУК. с. Поташня
вранці -2…-4° 
