Ми часто листувалися, тому знали в подробицях життя одна одної.
А потім подруга написала, що її підопічна померла, але приїхав син і просить за ту ж плату дивитися за квартирою.
На цьому й обірвалося наше листування. Правда, коли телефонувала, вітаючи із днем народження доньок подруги, бо одна з них була моєю хрещеницею, дізнавалась, що вона їх добре матеріально забезпечує. Старша дочка, закінчивши школу, вступила до престижного вузу на платне навчання. Чекають приїзду матері, щоб купити будинок, а то тулилися у двокімнатній „хрущовці". Слава Богу, думала, що все гаразд.
Пізнім вечором пролунав телефонний дзвінок. Ледь впізнала голос своєї подруги. Вибачилась, що довго не писала, не телефонувала, просила приїхати, щоб поговорити. Це, сказала, необхідно. Особливо вразили слова: „Може це наша остання зустріч у цьому світі. Мені дуже потрібно з тобою поговорити.
І от я в дорозі. Тільки зійшла на перон вокзалу – назустріч Оленка – така ж, як була, блискуча красуня. Але ж як одягнута! На ній був такий прикид, що і в сні не присниться. Але де та життєдайна іскринка, що вирізняла її серед інших? Якась ніби нежива, внутрішньо згасла... „От що робить закордон, великі гроші з нашими людьми, – подумала, – ностальгія за рідним краєм, сім'єю. Таки правда, що для нас на чужині навіть дим своєї країни дорогий."
Усамітнились за віддаленим столиком у кафе. Вже перші її слова мене приголомшили.
– Все, що я тобі розкажу, – сказала подруга, – в деталях повідаєш донькам. Попроси, щоб не зреклись мене, не осудили, а зрозуміли. Видно, так мені на роду написано. Понад усе прагла забезпечити сім'ю, щоб не бідували. Та лише тепер зрозуміла, що найбільше багатство – це сім'я, діти, чоловік, добре ім'я. Я ж його втратила.
Спочатку син господарів після смерті матері не часто приїздив. У мене було житло, добра зарплата – і багато вільного часу. Тому мала можливість ще підробляти. Яка була щаслива, що добре матеріально допомагала родині. Скучила за ними, але про поїздку додому й мови не могло бути: не хотіла втрачати роботу, що іншим і не снилась. Зовсім повертатись не думала: мала заробити донькам на навчання, житло. Крутилась, мов муха в окропі. Про почуття чоловіка, про те, що скучив за мною, живе одиноко, що вся домашня робота звалилась на нього, до того ж сам опікувався дітьми – не думала.
Син покійної господині все частіше почав затримуватися вдома. Хвалив моє куховарство, вміння вести господарство, припрошував до столу разом розділити трапезу. І от сталося те, що мало статися, копи в одній великій квартирі мешкає двоє людей, котрим ледь за сорок, які симпатизують одне одному...
Тоді мені здавалося, що я просто руку до свого щастя простягнула... Я по-справжньому закохалася. Це була шалена любов зрілої жінки. Кохання не вміє і не може старіти.
Часом хотілося зазирнути за обрій власної долі, хоч подумки запитати себе: що ж далі буде – та не сміла, щоб не вийти з полону щастя, не загубити його. Адже поруч був коханий чоловік, життя, так не схоже на те, яким жила раніше. Хоч і мучили докори сумління, що зрадила сім'ю, намагалась знайти виправдання: буде вона багатою – і їм буде добре. Коханець обіцяв одружитися, зробити її сеньйорою. Скільки українок так влаштували своє особисте життя. Не виняток і вона.
Той день закарбувався у пам'яті на все життя. Ховаючи від неї очі, хазяїн мовив, що хворий на СНІД, пропонує звернутись і їй до лікаря. Він про все домовився, витрати бере на себе.
З тих пір і погасло для неї сонце, втратила інтерес до життя. Підтвердився найстрашніший діагноз.
– Я не знаю, скільки мені залишилося жити. Звичайно, небагато. – Здригаючись, мов у пропасниці, мовила Олена. – Додому приїхала, щоб востаннє побачити доньок, подумки з ними попрощатися і попросити за все прощення. Адже ціною материнської любові і тепла, не відданих їм, я заробила для них гроші. А це ніщо в порівнянні з тим, що втратила.
Михайлові, відразу сказала, що мене мають прооперувати – маю жіночі проблеми. Поселилась у другій кімнаті. Обом донькам купила квартири, матеріально допомогла батькам, сестрі. Думаю, вони зрозуміють і пробачать мені. Жаль, що ніколи онуків не побачу, не проведу в останню дорогу тата й маму, що ніхто не заплаче біля моєї домовини... Для всіх я пропала безвісти, мов піщинка загубилася у розбурханому житейському морі. Хотіла щастя, а не знала, що вже мала його.
Я ридала, а подруга плакала без сліз.
Спочатку, хоч коротенькими, були від неї дзвінки. Останні три місяці більше не телефонувала. Пропала безвісти.
Ніна ПАНЧУК.
Теплик-
Бершадь.
вранці -2…-4° 
