Нема чого панікувати. Можна жити і заробляти

Однією з найхарактерніших ознак цього населеного пункту є те, що життя тут ще не завмирає, і для того, щоб поспілкуватися, завжди хтось зустрінеться на вулицях. У таких віддалених селах їх жителі взагалі ніколи не проти цього, якщо навіть їх співрозмовником виявиться зовсім незнайома людина.

От і в цьому випадку по вулиці Жовтневій, зовсім поволі переступаючи з ноги на ногу, як мабуть, рухається і саме життя, поверталися із пасовища декілька корів.

Двадцятивосьмирічна Л.Й. Левчук, яка того дня була пастухом, встигала не тільки вітатися з сусідами, а й знайшла хвилини для того, щоб поспілкуватися з кореспондентом газети.
– А іншого виходу, щоб не пасти худобу, у мене нема, – заявила одразу ж. – Три корови маю в обійсті, то хоч якась копійка буде за молоко. Зараз не працюю, а пасемо удвох з сусідкою, в якої теж худоба, по черзі. Так, важко, але ж дома зростають двоє дітей. Виплати на них закінчилися, як їх одягнути і прогодувати, не маючи ніякого прибутку? Чоловік поїхав на заробітки.

Але колись, продовжила вона, на роботі все-таки було легше, хоч теж доводилося бути на фермі від темна до темна, а дома чекали сім’я і господарство. Після деякої паузи продовжила, що тепер всетаки важче. Адже за молоко платять небагато, а щоб прогодувати худобу, доводиться обробляти ще й більше гектара городу.

І на цій вулиці не одна така сім’я, де утримують по декілька корів, та ще й пасти ніде, скаржилася співрозмовця.

– Оце вже неправда, – заперечив пізніше сільський голова, – землю під пасовища виділено. Адже в селі тільки корів більше сотні, від яких заготовляється до 600 тонн молока щороку. Якби їхні власники самоорганізувалися, засіяли пасовища, то мали б де випасати.

Раніше хоч жом був доступнішим, ділилися власники худоби думками. Тепер же хочуть 120 гривень за тонну з доставкою. Скільки молока потрібно продати, щоб його купити?

До розмови приєдналася ще і Є.С. Бондаренко. У свій час вони теж з чоловіком утримували худобу, розповідала, а відколи залишилася одинокою, це вже їй не під силу. Сусідці он хоч бабуся, яка сорок років була дояркою, допомагає по господарству. Особисто ж вона, щоб заробити якусь копійку обслуговує, надаючи допомогу, одиноких престарілих. Хоч це теж нелегка робота, особливо весною і осінню.

Жителі деяких сусідніх сіл заздрять дяківчанам, що у них збереглося господарство і тваринництво зокрема. Нехай навіть стало воно приватним, та все ж робочі місця є для багатьох. А якби господарства не було?

Щоправда, кажуть, що є вже у цьому селі невелика категорія людей, які відчувши «смак» підприємництва, а заодно з цим і волю у своїх діях, вже не хотіли б іти до когось на роботу. Але є й інші, як от згадувана вже Л.Й. Левчук, яка заявила, що коли б запропонували іти на ферму, де вона вже працювала, то пішла б не вагаючись.

Бо до праці біля худоби призвичаїлася вже настільки, що навіть коли влаштувалася опалювачем у дитячий садок, швидко зрозуміла, що не її це справа.

Як тепер вижити? – Це вже перепитала О.С. Бобровська, яка з покупками, поверталася з місцевого базару. І сама ж продовжила, як це властиво людям похилого віку, розмірковувати вголос. Мовляв, це чомусь тільки молодим дуже страшно. А от ми, пенсіонери, так і перебиваємося. Слава Богу і пенсію заробила, і заробітну плату, підробляючи охоронником, отримує регулярно. Тож нічого панікувати про оте безробіття. Ситуація в селі постійно така, що хто хоче заробити, той обов’язково знайде де. Теперішнє село відрізняється від того, яким воно було колись, тільки тим, що тоді змушували ходити на роботу, а тепер хочеш – іди, а не хочеш сам на себе заробити, то ніхто тебе і просити не буде. Сама вона, за її словами, пішла на роботу, бо ще й дітям хоче допомогти, хоч ті давно дорослі. А тим, хто киває на безробіття, на її думку, навіть порадити щось важко. Особисто вона вважає справжньою трагедією інше: коли молодь, не маючи спеціальності і навиків працювати, їде світ за очі роботу шукати. Адже саме з цього у багатьох сім’ях починаються неприємності. Якби своєчасно схаменулися, все обміркували, можна було б і не виїжджаючи з села, не відриваючись від сім’ї, прожити, як це робить більшість односельчан.

Так, не у кожного є навики поратися біля худоби. Та, кажуть, не святі горшки ліплять. Рано чи пізно кожний починав своє життя з чогось.

Щоправда, у сільській місцевості поки що ускладнюють ситуацію, пригнічують настрій ряд незручностей. У Дяківку наприклад, коли готувався цей матеріал, чомусь не заїжджав автобус, хоч дорога не з найгірших. Не додають оптимізму перебої з електропостачанням, а енергетики, за словами сільського голови, роками нічого не робили, щоб виправити ситуацію. І так може тривати до тих пір, поки замість того, щоб кивати на безробіття, усі дяківчани, разом з владою, не візьмуться за роботу і почнуть змінювати все навколо себе. Як пробують те робити згадувані вже співрозмовники.

Павло КУШПЕЛА