Хоч земля родить – тривога не відходить

На жаль, чимало хто нинішньої пори, навіть з найдосвідченіших, все ж у тривозі. Бо ще й обминають господарства дощі. На який урожай можна розраховувати?

Справу в таких випадках не так просто залагодити, навіть вдаючись до великих затрат.

У Флорино, здавалося б, навчилися вирощувати високі врожаї за будь-яких умов. Але на те, що вже «засмикали» сільгоспвиробників, дорікнув і директор цього господарства В. В. Гасло.

Але хто саме? Реформатори, а може хтось із «грішників», через гріхи яких не йдуть тут весною дощі?

В тому й справа, що конкретно пальцем на когось годі показати, а проблеми, які перешкоджають розвиватися, є. Наприклад, зерно у всьому сВІТІ останнім часом дорожчає, а у нас чомусь навпаки – дешевшає, ділився роздумами керівник. От і змушені були сіяти приблизно те, що сіяли роками – на 800 гектарах озиму пшеницю, на 400 – кукурудзу, на 200 – цукрові буряки. Знайшлося місце у сівозміні і для сої, ярої пшениці.

Спробуй вибудувати у такій ситуації економіку господарства, коли не знаєш, на яку саме культуру буде попит і яка ціна.

А сіяли саме тією технікою і тим насінням, що треба – найсучаснішим. Якщо враховувати, що за насіння кукурудзи – за посівну норму не пошкодували по 1,2-1,5 тисячі гривень, затрати на посів он які. Сходи отримали, але про подальшу їх долю мову ще рано вести. Нижні листки на озимій пшениці вже навіть засихають через нестачу вологи. Якщо тільки природа не змилостивиться, то не буде наливу зерна.

Отже, якими б не були технології, на урожай поки що залишається тільки сподіватися. Цікаво, що кращих виробничників у цьому господарстві не прийнято виділяти, бо всі трудяться добре. Довірять, наприклад, комусь з них найсучаснішого трактора чи сівалку, які є в господарстві, от і посіє найбільше гектарів.

Хіба винен інший, який змушений був виконувати менш кваліфіковану роботу?

А жінок у рільництві не набереться вже і десятка, та і їм, відколи центр уваги було зміщено на механізацію і хімізацію полів, доводилося шукати роботу.

Засушлива весна створює ще й певну загрозу тваринництву. Підсіяли, наприклад, трави, а де гарантія, що вони відростуть, коли не відростають навіть після першого укосу? Тільки і рятує ситуацію перехідний запас силосу, але від таких кормів великого молока влітку не буває.

Але ж держава обіцяє дотації за худобу – пробую розрядити напружену розмову. На що В.В. Гасло відповів, що як вони і будуть, то тільки населенню. У флоринському господарстві не користуються кредитами. Якби навіть їх надавали, відсотки на них аж занадто великі.

Коли мова йшла про тваринництво, то запитав у Віктора Володимировича, чи не стануть конкурентами таким, як його господарство, великі тваринницькі комплекси. На подив він відповів, що така гігантоманія не вихід, у світі чимало інших шляхів вирішення проблеми виробництва тваринницької продукції. У Європі, наприклад, якраз таких і немає. І тільки тому, що там, насамперед, держава дбає про людей, а не про бізнес.

Бізнес сам себе зуміє захистити, щоб тільки були створені правила гри. А от у нас, створивши великі комплекси, не знають як діяти з надлишковою робочою силою, яка з’явиться у даній місцевості.

Так, проблема розвитку сіл в даний час нібито розробляється теж. Але хіба один раз вже було, що як тільки щось подібне проголошувалося – як от рік села, то саме цей рік і виявлявся чи не найважчим для селян. На завершення бесіди досвідчений керівник зазначив, що він не проти державної політики щодо розвитку сіл, але правила гри при цьому все-таки не повинні так часто мінятися. Про який, наприклад, план розвитку тваринництва можна вести мову на перспективу, коли сьогодні день-у-день розповідають, що договори на оренду можливо розірвати мало не в одну мить. Працюючи в таких умовах, навіть сучасну потужну техніку купляти ризиковано, тим більше в кредит. Бо як тільки договори на оренду буде розірвано, збути її буде нікому, а у невеликому господарстві такої не треба.

Флоринські поля останнім часом непогано родять, а от тривога в тих, хто їх обробляє, хто організовує тут виробництво все ж не відходить. Та селянину до цього не звикати.

Павло КУШПЕЛА