Мели, Іване, поки води стане

За деякими даними, побудували його ніби у вісімнадцятому столітті. Проте немає ніякого підтвердження, що це саме так, тому чимало хто вважає, що було зроблено це набагато раніше.
Як би там не було, але діючим він залишався постійно, які б переміни чи негаразди не відбувалися. Навіть у роки війни. Кажуть, його тоді навіть було заміновано, щоб знищити, але задум не вдався.
Не зважаючи на те, що цивілізація, технічний прогрес зробили прорив на шляху розвитку, і що млини тепер є з електроприводами у багатьох селах, везуть у М’якохід зерно, щоб змолоти, не тільки жителі Бершадського, а й сусіднього Теплицького району.
Бо тут, вважають, виходить найкраще борошно. Хоч і не ділять його, як у сучасних млинах, на сорти.
Обладнання тут старовинне, ще німецького та австрійського виробництва. Незважаючи, що виконано його без жодного підшипника – все обертається на втулках, та ще й при пасових передачах, воно ніколи не підводило.
На сьогодні млин меле до трьох тонн зерна щоденно. З обслуговуючого персоналу – тільки Олександр Миколайович Скрипник, який тут вже одинадцятий рік і завідуючим, і механіком, і гідротехніком, і касиром, та його помічниця Галина Миколаївна Поцілуйко, яка виконує обов’язки прибиральниці.
Обладнання настільки просте, що можна було б працювати і одній людині. От тільки як десь спадає пас, надіти його одній людині буває не так просто.
Єдиною проблемою у його роботі може стати хіба що засуха, коли не вистачатиме води, яка рухає вузли і механізми. Навіть коли у селі з якихось причин вимикають електричний струм – у млині напоготові невеликої потужності генератор, який приводиться в дію, як і механізми, теж від енергії руху води. Струму, який він виробляє, цілком достатньо для освітлення об’єкта.
За словами завідуючого, в останні роки хіба що вальці нарізали десь в Умані, а більше нічого не виходило з ладу. Все у млині, як колись, у давнину. Тільки напис осучаснює обстановку: «Заходити в млин у нетверезому стані суворо заборонено».
Розповідають, що у 1953 році було тут здійснено капітальний ремонт – замінили тоді дерев’яну оснастку зовні, на якій кріпиться механізм водяного приводу.
Незважаючи, що саме приміщення побудоване практично у воді, зробити це зуміли колись настільки надійно, що в ньому і по сьогодні жодної тріщини, хоч воно й чимале. Щоправда, у пору існування колгоспу його теж ремонтували, надавши більш естетичного вигляду.
Не працює млин у вихідні.
У вісімдесятих роках колгоспом було відновлено і дамбу, зруйновану повноводдям, заодно піднято греблю, щоб мати більші запаси води.
Мірчуків, звичайно, ніхто тепер не бере, за послуги приїжджі розраховуються готівкою. Але для жителів свого села розцінки нижчі.
Здавалося б, і млин є у цій мальовничій місцині, і природний газ підведено, і гарний ставок з рибою, – куди дехто щоліта приїжджає на відпочинок, бо є не тільки де покупатися і позагоряти, а й реальна можливість впіймати карася на юшку. Однак єдина проблема для населення – не вистачає для всіх роботи.
Завдяки чому домагаються високої якості млива? Насамперед, дотримуванням у млині тих технологій, що і в давнину. Взимку, коли стовпчик термометра опускається нижче 20 градусів, млин зупиняють, бо борошно виходить вже не те. Щоправда, окремі секрети якості є в кожного мельника. Є вони і в Олександра Миколайовича, але він їх не захотів розкрити тільки тому, що хліб може не сходити і через низьку якість пшениці, однак домогосподарки всю вину можуть перекладати на нього. Вимоги ж завідуючого млином до тих, хто привозить сюди молоти, нескладні, щоб тільки пшениця не була пророслою, поїденою і з домішками ячменю.
Розповідають, що борошно з цього млина возили до революції навіть за кордон, настільки визнаною була його якість. У М’якоході запевняють, що і тепер чимало вивозять за межі села, тільки вже по-іншому – хто б не приїжджав, обов’язково прихопить його торбину з собою.
От що то збудував пан млин, як кажуть, не на один день, як це трапляється іноді тепер. Належне сьогодні треба віддати і керівникам місцевого ТОВ «Удич» за те, що взявши споруду на баланс, зберегли її, в інших селах ще не такі будівлі зруйнували.
Тож і сьогодні водяний млин служить людям.
Павло КУШПЕЛА.