Можна заробляти і дома, щоб тільки здоров’я не підводило, – вважають Іван Калістратович Фурман (на знімку ліворуч) і Тетяна Марківна Гега. Фото Руслана БАЙДАЛЮКА
Хто з батьків не задумується, чи не "рвонуть" їхні діти, ставши дорослими, з села
Міг би, мабуть, як і колись, працювати механізатором, якби була робота. А поки що доводиться виживати в отакий ось спосіб. Але йому, вважає, ще "повезло", бо виходить на пенсію. А що робити тим, у кого ні стажу, ні роботи? Подався, було, і він на заробітки у Київ, але повернувся ні з чим, бо обманули посередники. От і вирішив надалі заробляти сам у себе.
Якби, каже, тільки здоров’я не підводило.
Такого ж правила дотримується і його сусідка та кума Тетяна Марківна Гега. Єдиного лише обоє не можуть зрозуміти, чому настільки не цінується їхня праця. Молоко, яке виробляють, взагалі вже ні по чому, навіть мінеральна вода дорожча. Та і худобу доводиться випасати в лісі, бо ніхто не спроможеться виділити поле під пасовище.
С.О. Балан, з якою зустрілися далі, педагог з 22-річним стажем. Вона якраз поспішала з школи на велосипеді, щоб "запрягтися", за її словами, у домашню роботу.
Бо виживає сім’я теж за рахунок землі і домашнього господарства. «На одну тільки заробітну плату вчителя, – переконувала Світлана Олексіївна, – не вижити. А треба ж ще допомагати двом дочкамстуденткам. На жаль, у верхах чомусь не зважають на те, що сільський і міський учителі – це різні речі. На селі доводиться щоденно "впрягатися" ще й в другу зміну. Тож мають, як і дехто з сусідів, теплиці на городі. Але знову ж таки, щоб вони окуплялися, треба добре сім’єю біля них наробитися».
А велика рогата худоба у їх обійсті – то своєрідний ощадбанк. Бо ж маючи двох дорослих дочок, треба ще й про запас заощадити якусь копійку.
Або хто з батьків не задумується, чи не "рвонуть" їхні діти, ставши дорослими, з села, зокрема від такої роботи і навантаження.
– А, може і ні, – міркувала вголос Світлана Олексіївна. – Адже для цього, найперше, батьки мають їх забезпечити хоча б житлом у місті, а за які кошти? То колись їхали, бо було де жити і працювати. А тепер вже і там ні житла, ні роботи. Тож спробуй визначитися, біля якого берега в таких випадках зупинитися.
Але ж хто, як не учителі в селах повинні бачити, що буде далі, наперед? На це моя співрозмовниця заперечила, що понад усе і вона, і її колеги мріють, щоб врешті-решт працю сільського учителя побачив хтось у верхах. Бо хіба можна, наприклад, вижити на їх заробітну плату? А тут ще й скорочення класів, а з ним і годин передбачається. Виходить, може стати вона ще меншою.
На додачу, за її словами, неабияк дошкуляє їм, жителям вулиці Жовтневої, де вона проживає, ще й низька напруга в електромережі увечері. Ні електрочайником вже не покористуєшся, ні в електродуховці нічого не спечеш і не приготуєш. Де вже там казати, щоб щось прочитати, підготуватися до уроків.
З цією проблемою вже особисто протоптала стежку до енергетиків, але так нічого і не допомогло. А ще Світлана Олексіївна зауважила, що нам ще повезло, що заїхали на її вулицю в суху погоду. Бо у негоду на ній могли б і не розвернутися.
Вже тільки глянувши на обійстя, можна було здогадатися, як виживає ще одна сім’я педагогів місцевої школи – Коренюків.
– Нехай би хто з депутатів, – обізвався глава сім’ї Юрій В’ячеславович, який працює вчителем музики, – спробував прожити, маючи двох дітей на 760 гривень. От і встелене подвір’я травою на сіно, щоб потім можна було прогодувати ним худобу, на городі чимала теплиця. Домашня птиця теж, мабуть, сприяє виживанню.
Та фізична праця для сім’ї вчителів, за його словами, то нормальний життєвий баланс. Адже на роботі доводиться працювати в основному розумово. Якби ще в державі скрізь і в усьому був ось такий баланс, один одного розуміли б набагато краще.
Побувавши два роки на заробітках за кордоном, чи не найбільше обурюється тепер він за наше життя. Як могло таке статися, що на таких родючих землях, як у нас, з такими роботящими людьми, які вміють практично все, ми настільки погано живемо? І тут же дав відповідь на власне запитання: бо ми, ніби отара овець, куди нас ведуть, туди і йдемо. Поки так буде, не зможемо нічого змінити.
Причому, про Юрія В’ячеславовича в селі відгукуються, як про досить професійного баяніста. А от обставини чомусь складаються так, що заробити на прожиття, працюючи лише за фахом, йому важко. Добре, що він з тих, які вміють робити все, що, як кажуть, Бог в руки пошле.
Переїхав у це село до дружини на якийсь рік-два, але так тут і залишилися. Як би їм не доводилося, а мають вже і хатинку, і автомобіль на подвір’ї. А це означає, що вчителі не цураються фізичної роботи. Жаль лише, що їх вимушено заганяють у такі рамки. І єдине, на що вони сьогодні можуть розраховувати, це, за його словами, лише на підтримку один одного. Держава – хоч і платить їм якісь там копійки за комунальні послуги, ото і вся від неї підтримка. Тож і змушені, за словами сусідів, відпочивати влітку лічені години. То город треба поливати, то біля теплиці або біля худоби поратися.
Проїжджав баланівськими сільськими вуличками і звернув увагу: місцями вони настільки заплутані, що, потрапивши на них вночі, можна було б кружляти, поки не розвидниться. Але всі вони ведуть до центру села. Ось так, мабуть, заплутане тепер і наше життя. Єдина надія, що рано чи пізно ми все одно вийдемо на гарну дорогу і воно стане кращим.