Не догледіли оком, тепер платять...

Але ж руйнували самі лісничани. Невже насправді ніхто з них тоді не розумів, що тим самим вони рубають, якщо висловлюватися образно, сук, на якому сидять, знищують робочі місця, яких тепер так не вистачає. От і порожніє поволі село, все більше виїжджають з нього на заробітки.
Бо, як мовиться у народі, порожньої хати навіть мухи не тримаються. Якби збереглася хоча б ферма, он скільки лісничан з часом могли б знайти там для себе роботу і не їхати на заробітки.
– Пенсіонерам, – невесело ділилася думками вчителькапенсіонерка Г.Т. Тодощенко, – хоч на харчі ще вистачає. Тих же, у кого немає пенсії і в хаті пенсіонера, виручає хіба що город, підсобне господарство.
Але і тут, на думку багатьох співрозмовників, існує проблема. Якщо раніше батькам пенсійного віку багато по господарству допомагали діти, то за теперішніх умов неможливо часто до них наїжджати, якщо живуть десь окремо. А якщо платити по 70 гривень у день тим, хто допоміг би обсадитися, то ота картопелька теж може обійтися втридорога. А тут ще й дровець пенсіонер хотів би привезти рубаних, бо хто йому має нарубати? А це ще по 160 гривень за метр. Якщо порахувати ще й витрати на ліки, бо чи не в кожного на схилі літ знаходиться якась болячка, то пенсії на виживання може бути ще й мало. «Слава Богу, – кивнула Галина Танасівна на колодязь через дорогу від її хати, – що хоч вода близько». Та буває, що випадкові перехожі допомагають відро до хати занести, бо живе практично в центрі села.
А як бути тим, у кого немає дітей? На яку розраховувати допомогу? Відповідь на ці запитання почув у цьому селі таку, на яку і не сподівався.
Виявляється, таких не менше двох разів на тиждень відвідує соціальний працівник. А от як виживати тим, у кого діти є, але живуть десь далеко?
Дехто з лісничан запевняв, що в даному випадку декому з тих, у кого дітей нема, навіть вигідніше, бо до них навідуються.
А ще, підказували ті, хто вже був на схилі літ, жилося б усім набагато краще, якби у їхньому селі був один хазяїн.
Орендарі, звичайно, це добре, але від них мала користь, якщо, видавши по кілька центнерів зерна за орендовану землю і заплативши відповідні податки, вважають свою місію вичерпаною. Недаремно в народі кажуть: де не доглянеш оком – можеш заплатити боком. Але навіть не догледівши, не зберігши у свій час виробничу базу, в селі переконані: воно виживатиме в будь-яких умовах.
Хоч на розмови на цю тему йдуть неохоче, про 82-річного М.А. Колісника цього не скажеш. У свій час Марко Арсеньович тут головував, був бригадиром, тож залишив про себе добру згадку. Неправильна поведінка деяких керівників, ось що, на його думку, є першо причиною розвалу базових господарств, занепаду сіл. Хіба то неправда, запитував він, що де голова товариства був на своєму місці, не пропало ні гвинтика з тракторних бригад, поголів'я худоби теж залишилося на своєму місці. Тепер же шляхи виживання змушені шукати всією громадою.
І все ж продовжується повноцінне життя у цьому справді красивому, як своїми працьовитими людьми, так і природою, куточку Бершадщини. В одинадцятикласниці Юлі, наприклад, батько теж поки що тимчасово безробітний, і спонсорами сім'ї, щоб вижити, є мати, яка ще на роботі, і бабуся зі своєю пенсією.
Але потрібно було бачити, з яким завзяттям вона захищала свою маленьку батьківщину. «Хто казав, що немає де проводити дозвілля? – перепитала. – Та у нас все є: і дискотеки, і спортивні змагання проводяться, і демонструються, хоч і не часто, кінофільми».
І хоч сама вона має намір навчатися в одному з ВУЗів системи МВС, з якоюсь легкістю доводила, що і сільськогосподарські професії у її селі могли б бути нарозхват.
Але тільки при умові, що запрацюють виробничі підрозділи.
За переказами, у Лісничому, коли село ще називалося Копистирин, нараховувалося до 12 тисяч жителів. З яких саме причин воно почало затухати – невідомо. А от причини нинішнього занепаду, як і шляхи його відродження, наяву. Про це розповідають представники старшого й молодшого поколінь. Дослухатися б тільки до всього і зробити відповідні висновки. Зовсім по-іншому завирувало б тоді тут життя.