Щоправда, щоб вистачило грошей на заробітну плату всім, та ще й аби хоч щось залишилося на розвиток господарства, розподілялися вони не завжди справедливо і пропорційно вкладеній праці кожним із працюючих. А зерна за здану в оренду землю тепер більшість власників паїв отримують навіть більше, ніж колись його заробляли.
Дотепники, яких ніколи не бракувало в селах, висловлювалися так: працюй хоч як, а хліба достатньо не заробиш і вкрасти немає як.
Але чимало навіть о тій порі знаходили шляхи, яким чином можна додатково наповнити сімейний бюджет. У багатьох обійстях, наприклад, утримували корови, відгодовували велику рогату худобу, а свині були чи не у кожному. От тільки при цьому поставала ще одна проблема – чим оте все годувати, адже продукції, вирощеної на присадибних ділянках, було недостатньо. Їх площа була не більшою від чверті гектара на один двір, а для тих, хто не працював у колгоспі, могла бути ще меншою.
Обмеження на землю було введено для того, щоб у сільських трудівників більше часу залишалося на роботу у колективному господарстві. От і намагалися щодня хоч щось прихопити з собою, повертаючись із роботи додому.
Оскільки працюючих було чимало, і вони взагалі могли у такий спосіб рознести колгоспне добро, боротьба з «несунами», бувало, велася досить серйозно. Та і в цьому випадку багатьом, хто потрапив колгоспному начальству на очі, вдавалося викрутитися з неприємної для них ситуації.
Наприклад, у тих, хто їздив кіньми, стандартним було виправдання, що кинув два оберемки зеленої маси у віз, щоб було на чому сидіти. Хоч насправді то був спеціально підготовлений корм для домашньої ферми, якого запросто вистачило б на дв-три дні. Тим більше, що під отією зеленою масою часто ховали ще і зекономлені на колгоспній фермі концентрати.
Один чоловік (назвемо його Петро), прикинувши якось, що від ферми, де працював їздовим, до колгоспної контори не так вже і близько, а на додачу і вулиця додому з тих, на яких хіба що раз у п’ятирічку можна когось із керівників зустріти, вирішив запастися поживою для домашньої ферми. І треба ж було так статися, що тільки-но повернув у свою вулицю, як назустріч якраз та з керівників (назвемо її Оленою Павлівною), з якою у такій ситуацій, як ні з ким іншим, не бажано було зустрічатися.
– Як це можна назвати? – одразу ж пішла вона у наступ, вказуючи на вантаж на возі.
– Та це ж Фросина Олександрівна наказали привезти, – без найменшої запинки відповів, не моргнувши оком, Петро.
Якщо вже він так вільно почувається, то, може, йому і справді наказали цей вантаж комусь завезти, подумала Олена Павлівна, сіла в машину і поїхала далі. Хто його знає, хто вона, ота Фросина Олександрівна, якщо так вільно розпоряджається колгосп ним добром.
Та відомо, що в селах ніколи і нічого не минається, щоб люди про те не заговорили. Рано чи пізно темою для балачок стає навіть найпотаємніша із таємниць. От і Олена Павлівна через деякий час поцікавилася в конторі колгоспу, ким насправді є ота Фросина Олександрівна. І яким було її здивування, що ніхто такої впливової жінки тут не знав. Здогадуватися почали тільки тоді, як Олена Павлівна розповіла про їздового, якого зупинила із силосом. Фросиною Олександрівною виявилася, всього-на-всього, його дружина.
Звичайно, сміялися тоді всі. Але вже минув певний час і якимсь чином покарати їздового за крадіжку вже не було як.
Ось як колись виживали.
Почув і записав Павло КУШПЕЛА
вранці -2…-4° 
